Точніше, сенс у ньому є лише для інфантильного обивателя, в якого в "сусіда і хата біла, і жінка мила". У людей, які або не чули, або забули бородатий анекдот про осад від не вкрадених чайних ложечок.
Але оскільки після провальної спроби Ірану затіяти щось на кшталт увертюри до Третьої світової війни проблема "вибірковості" союзників шириться соцмережами й дебатується у телеетерах, то спробуймо розібратися, чому так насправді.
А насправді ми живемо у реальному світі, далекому від розпіарених кіноказочок на кшталт "Задачі трьох тіл", у яких людство під керівництвом ООН (яка іронія, чи не так!) може згуртуватися перед загрозою вторгнення прибульців і навіть визначає (без будь-яких дебатів, вето та застережень) осіб, уповноважених керувати цією грандіозною операцією.
У випадку з Ізраїлем наша ООН була традиційною до нудоти, — висловила стурбованість і порадила "відійти від краю прірви". А союзники Єрусалиму теж не зреклися традиційних методів, тобто допомогли Ізраїлю знищити смертоносне залізяччя, яке тоннами летіло на нього з країни аятол. І жодних застережень перед небезпекою світового конфлікту, жодних натяків на 5-ту статтю НАТО, ані слівця про те, що до конфлікту може долучитися Росія як партнер Тегерана по "вісі зла".
По-перше, США, зокрема, виконали свої зобов’язання перед Ізраїлем, оскільки ця країна має статус стратегічного
партнера Америки поза Північноатлантичним альянсом. А цей статус передбачає акурат таку реакцію на випадок агресії чужинців проти цього партнера.
По-друге, що б там не казали, — Близький Схід перебуває у перманентній війні ось уже три чверті століття, — і мушу сказати, що ніхто на Заході не говорить про втому від Ізраїлю, як це трапляється у критичні для України часи. Це теж питання: чому? І воно потребує окремої відповіді...
По-третє, попри всі скептичні посмішки, Ізраїль – це країна, у якій переплелися інтереси згаданих учасників, які допомагали йому відбиватися від ракет і дронів Ірану. Переплелися, зокрема, у вигляді та розмірах західних інвестицій в економіку. Тобто і США, і Велика Британія, і Франція захищали не тільки єдину в регіоні демократію, але й гроші власних підприємців, що вклалися в ізраїльську господарку. А це означає, що там, в Ізраїлі, діють сприятливі для бізнесу закони й, на відміну від України, жоден силовик не дозволить собі свавілля проти підприємця, який чомусь не сподобався владі.
По-четверте, усі раптом заговорили про потужне, ледь не всесильне ізраїльське лобі в Штатах. Так, воно є, і воно справді впливове.
І ось тут починаються відповіді на всі ці "по-перше" й "по-друге".
Всі ми любимо хизуватися нашою діаспорою, мовляв, "нашого цвіту по цілому світу". Як приклад, згадуємо сенаторів, конгресменів з українським корінням, та навіть єдиного українця – генерал-губернатора Канади. То що заважало Українській державі скерувати зусилля своїх, так би мовити, природних амбасадорів на створення схожого лобі у кулуарах американських представницьких владних структур? Боже збав, я жодним словом не дорікаю діаспорянам, — вони роблять те, що роблять, і те, що можуть. Моя критика – про бездіяльність та яловість влади, що не скористалася часовим лагом у три десятки літ і розглядала діаспору виключно через призму культуртрегерів України.
Зрештою, хто боронив нам у тому ж часовому відтинку ухвалити базові для іноземного бізнесу закони, які б перетворили Україну на клондайк для західних інвесторів. Чому до 2014 року для російського бізнесу ми відкрили всі брами, та так, що навіть у якійсь загумінковій ТОВці мав бути присутній представник з боліт?
Чи не тому, що тіньові практики тамтешнього, з дозволу сказати, бізнесу, їхні "бої без правил", були для нас привабливішими, аніж жорстка конкуренція з загальновизнаними правилами.
Те ж можна сказати й про участь України в безпекових альянсах чи бодай, як це у випадку Ізраїлю, статус стратегічного партнера США поза НАТО. Три десятки літ були згаяні на безплідні дискусії про "готовність-неготовність" України, і це при тому, що були часи, коли НАТО нам пропонували самі союзники, правда, в обмін на реформи.
Не можу забути байку, розказану мені одним із дипломатів про Діка Чейні, який пів години з конкретним натовським планом чекав на
Віктора Андрійовича за обіднім столом, а той, запізнившись, перш за все взявся за борщ… І, до слова, після таких казусів Зеленському якось не з руки було лементувати: "Чому ми
досі не в НАТО?"
Так, звісно, Іран – не ядерна (поки що) країна, і тут побоювання атомної війни, як у випадку Росії, не виникали. Хоча, гадаю, вони дуже перебільшені, коли йдеться й про Москву.
Так, погоджуюся, і США, і Велика Британія є гарантами української безпеки у тексті Будапештського меморандуму, але скажіть, чого вартує цей аргумент на третьому році повномасштабного путінського вторгнення і, до слова, на третьому році безпрецедентної підтримки і Вашингтоном, і Лондоном, і тепер уже Парижем нашого спротиву?
Так, — вибірковість і неспівмірність підтримки України та Ізраїлю може нас ображати. Але, знано, на ображених воду возять. І не забуваймо про те, що я сказав на початку: час уже усвідомити, що ми живемо у реальному, а не вигаданому кіношниками світі, серед країн, лідери яких воліють грати за правилами або й без правил Realpolitik, виходячи з власних інтересів, надто ж політичних чи меркантильних.
Звісно, треба прислухатися до нинішньої заяви колишнього посла США в Україні Джона Гербста у Wall Street Journal, який твердить, мовляв, "ніщо, окрім американської боязкості, не пояснює, чому ми не робимо цього для України". Але тільки прислухатися.
Бо якщо плекатимемо інфантилізм та образи, то будь-яка західна допомога ніколи не переб’є у нас отой, знаний зі старого анекдоту, осад від не вкрадених чайних ложечок.
