"Під Маріуполем палає літак окупантів, його збила їхня ж ППО" - Кирило Данильченко

"Під Маріуполем палає літак окупантів, його збила їхня ж ППО" - Кирило Данильченко

Згідно з відкритими джерелами, цей літак уже 26-й від початку вторгнення в Україну, збитий дружнім вогнем і втрачений в небойових ситуаціях.

Поміж іншого, були 8 МіГ-31, один Су-30 і 10 фронтових бомбардувальників Су-24/34.

 І отепер Су-35С. Той самий, яким росіяни планували здобувати перевагу над НАТО.

Найновіші машини, тільки МіГ-31 – це 240 мільйонів доларів у суху землю.

Із пілотами настріляли на мільярди.

Власними ракетами, якими сподіваються повернути Альянс до 1994 року.

І саме тут головна перемога.

Російські ВПС не можуть безпечно працювати над власними порядками. Після 19 місяців війни!

У своєму оперативному тилу їх збиває рідний С-300 – у майже полігонній ситуації, коли не заглушено зв'язок, не забито перешкодами РЛС, коли вони стріляють із глибини.

Це не оператори ПЗРК, не миттєва реакція розрахунку – ціль вели на радарі, підсвічували до останнього РПН.

І вбили свого.

Очевидна болісна для агресора річ – у Москви не працює система свій – чужий, яку успішно запустив СРСР у гарячі 80-ті.

Тобто щоб літак проклав маршрут далеко за FLOT, авіадиспетчери, кілька авіаційних штабів і зенітники повинні постійно обмінюватися інформацією. У реальному часі.

Російські зенітники не знають, що над ними – перешкода, хибна ціль, декой чи "Storm Shadow".

ППО керують у ручному режимі або за графіком польотів – відкривають журнал і з'ясовують, що в такий-то час на такій висоті працюватиме патрульний винищувач.

Курс, швидкість. Збігається – наші.

Будь-яка проблема із взаємодією чи терміновою реакцією: виліт на перехоплення, спроба вийти з-під удару на аеродромі, спроба знищити крилату ракету – це смертельний ризик.

Бо незрозуміло, чи встигнуть зв'язатися з кожною ланкою в ланцюжку.

Можливо, ця ланка буде зайнята стрибками на запасні позиції, ремонтом, смуга буде забита перешкодами, вийде з ладу ретранслятор.

Відкиньмо чад російської пропаганди й уявімо, що ультиматум НАТО відкотитися до кордонів 1994 року і роззброїтися спровокував би військову відповідь. Колись і за менше розгорталися бойові дії.

І полетіли б сотні “Томагавків” і “Шторм шедоу”, ракет проти РЛС і хибних цілей уперемішку.

І довелося б стрибати хаотично між аеродромами, а умовні турецькі БпЛА “Анка” та американські “Проулери” роздавали б РЕБ, глушили б зв'язок.

І не можна було б внести в журнал актуальні дані; не докричалися б по китайській рації штаби та диспетчери; а на купі радарів сніжило б – бо як свого часу над Югославією, кожен третій виліт робив би літак радіоелектронної боротьби.

Скільки прожила б російська авіація? І який був би рахунок дружнього вогню, якщо вони збили і втратили в аваріях вже 26 бортів?

До речі, у війні проти країни, де середній наліт пілота до війни становив 50 годин.

І Москва не змогла вивести нашу авіацію з гри, не змогла і не може ізолювати поле бою під час нашого наступу, не може безпечно літати над власними бойовими порядками.

На всі гроші повоювали зі смішними українцями з анекдотів. Залишилося лише за два тижні на Варшаву.