Одразу скажу, що перекладачам варто було б таки точніше передати сенс цього твору, бо він – про сни, а не про мрії.
Так от, Кадаре описує буцімто найтаємничішу та найвпливовішу установу Османської імперії – Табір-Сарай. Щодня у найглухіших закутках країни її мешканці приходили у спеціально облаштовані для цього бюра і розповідали про свої сни. Відтак гінці скеровували звіти цих містечкових збирачів снів до столиці й у Табір-Сараї (Палаці снів) над ними працювали тисячі "фахівців" - від селекціонерів до інтерпретаторів. Щотижня на стіл султана лягав "головний сон" імперії, на підставі якого ухвалювалися доленосні рішення.
Так, за словами Кадаре, "життя навіть окремої людини безнадійно стикається з механізмом державної машини, що вже казати про драму цілого народу".
Я подумав собі, що живемо у схожі часи, попри фантастичність та позірну нереальність оповіді албанця. Тільки функцію збирачів снів у нас виконують соціальні мережі, а "головним сном країни" чомусь доволі часто стають пости нардепки-слуги Мар’яни Безуглої. І саме вони провокують Офіс президента і, зрештою, самого Зеленського на рішення, які справді можна вважати кардинальними.
Як і в Кадаре, — один сон, точніше, його інтерпретація, став приводом для репресій проти впливового роду Османської імперії – Кепрюлю.
Чому так трапляється з нами? Чому у країні, котра вже десяток літ відчайдушно воює за незалежність та виживання проти екзистенційного ворога, перша особа покладається на думку, м’яко кажучи, не зовсім адекватної особи? Адже те, що Безугла послідовно і наполегливо провокує війну проти українського генералітету, — на поверхні. Її агресивна риторика спричинила свого часу звільнення Головкома ЗСУ Валерія Залужного, з ним "пішли" ще добрий десяток полководців. Тепер вістря її "критики" налаштоване проти Олександра Сирського та його Генштаб (це при тому, що Мар’яна, пінячись, сприяла просуванню саме чинного головкома на нинішню посаду). І, далебі, — як бачимо, язиката феська, — є недоторканою, "священною коровою" влади, яку збудував Зеленський.
Але ці питання, — лише верхівка айсберга. Бо насправді їх слід було ставити по-іншому: чому Зеленський та його "5-6 менеджерів", попри можливості повноцінної комунікації зі спільнотою, використовують "торпеду" Безуглої, воліючи, таким чином, залишатися (до пори, до часу) за лаштунками? Я думаю, що таким чином і президент, і його "квартальна команда" неоковирно маскують власну жагу до влади, щобільше, — натякають на те, що не мають наміру ділитися нею. Хоча, як зауважує Ісмаїл Кадаре у "Палаці мрій", "поділитися з кимось владою значить, у першу чергу, поділитися злочинами".
Якщо це так, то, мабуть, Зеленський толерує війну проти країни, затіяну "п’ятою колоною" з його мовчазної згоди. Бо ж не переповідати тут укотре послужні списки Мар’яни та тих, кого президент вже публічно захищає від різких та справедливих запитань журналістів. Журналістів, які не є інтерпретаторами чиїхось снів, а ретельними фіксаторами фактів.
Наголошу ще на одній деталі. Йдеться про демократичну країну, якою наразі ми є. Хай навіть з усіма обмеженнями воєнного часу. Йдеться про демократію, яка коштувала нам трьох революцій, і вимагає захисту вже третій рік, забираючи щодня життя військових та цивільних. Йдеться, зрештою, про цінності, що їх обрали українці, заплативши за них ріками крові, поту та сліз.
Ісмаїл Кадаре писав і видавав свій роман в умовах сталінської Албанії. Його "Палац мрій" спричинив особливий гнів тодішнього першого секретаря компартії, а відтак – наступника багаторічного диктатора Енвера Ходжі Раміза Алії. Угледівши у романі очевидні натяки на практику режиму, Алія сказав письменникові: "Народ і партія піднесли тебе на олімп, але якщо ти не будеш їм вірний, вони скинуть тебе у прірву".
Офіс президента України направду схожий на Палац снів серед воєнної реальності. Як би не "інтерпретували" її на Банковій, вона залишається такою – жорстокою, кривавою і небезпечною.
