Головний висновок, який я зробив з історії про «Скелю». Справжнє досягнення для інструктора базової військової підготовки, це коли про нього мовчать. Взагалі.
Бо про навчальні центрі ЗСУ наші співгромадяни дізнаються лише коли десь стається скандал. Бо тоді суспільство охоплює ярість шляхетна – і це нормально, бо кожен в думці поставив на місце жертв своїх власних брата, батька або сина. Ярість шляхетну посилюють ухилянти і московські боти. Для ухилянтів кожен такий скандал це чудовий привід для виправдання. А в московських ботів (незалежно від калібру) взагалі робота така. Суспільство бачить от це…
А потім керівництво країни дивується – а чого це в нас з мобілізацією проблеми? А ще мені подобається, коли командування не розуміє – а чого це в нас проблеми з інструкторським складом?
Чому? А ви запитайте себе, яка мотивація в інструктора працювати якісно? Про нас-інструкторів, говорять? Нас відмічають? Може нас нагороджують ще чимось крім почесних грамот? Певно, єдина мотивація для частини інструкторів, це те що ти не на фронті. Здогадайтеся чому і як научать типи, для яких мотивація бути інструктором – от це?
В Україні десятки навчальних центрів, але судять про всіх про них лише по скандалах. Бо розповідати про свій навчальний центр і про свою роботу не можна – може прочитати ворог і тоді буде ай-ай-ай. Тому читаємо тільки про порушення – всі, разом з ворогами. Правда класно?
А яку роботу інструктора бачу я?
Люди, які явно не хотіли потрапляти на війну (і це нормально) і які бояться (це так само нормально) – і тому з ними треба говорити, говорити, говорити…
Забезпечення занять, якого постійно бракує і тому робимо приладдя самі, прохаємо про допомогу волонтерів тощо.
Викладання – 10 годин на добу, шість днів поспіль, один день зібрати череп докупи – і наша пісня гарна нова. Крайній раз коли пішов у відпустку я два дні просидів просто дивлячись у протилежну стінку. Збирався з думками. Як ви гадаєте, чому після ударної роботи в своєму НЦ, мені «Десна» показалася курортом?
Про пневмонію, я краще промовчу. Я й так ходжу по межі, через те що порохобот. Бо коли заговорю, розповім багато. Ви бачили як медсестра-сержант гне матюками лікаря-капітана, бо той завернув хлопця з усіма симптомами? Не бачили лікаря в госпіталі з очима як в кролика, бо в нього хворих – потік без кінця?
Про перевірки занять уже мем існує «якщо ми на польоти не візьмемо дрон – ніхто не помітить, але якщо забудемо журнал занять – це катастрофа». А ще є розслідування… не питайте що воно таке, вам краще не знати.
Була історія коли в курсанта сталася істерика. Виявилося – помер вітчим. І проблема в тому що з матір’ю його вітчим розписаний не був і за законом він йому ніхто і звати ніяк. Повів до командирів, поясняв, просив… Відпустили. Мені щастить на адекватних людей.
Зброя і стрільби… СЗЧ… Хтось налигався… Забагато всього.
За таких умов, для мене як милість Божа коли читаю на ФБ відгуки моїх курсантів, де вони пишуть що навчання було набагато краще ніж вони чекали. В коменти під такі пості регулярно набігають ухилянти і московські боти аби нести маячню, мовляв брешуть мої курсанти, а насправді… Цю публіку чують, а ми мовчимо.
Певно, не дивно, що я регулярно чую фрази на кшталт «та ти в тилу сидиш, ти з фронту змився, аби подалі від передка». Від командування я слухаю прямо протилежне, про те як ми потрібні і яку цінну роботу ми робимо. Розумом я розумію, вони праві. А емоціями…
Часто думаю, що коли завершиться служба, я зберу всю військову форму в один пакет, докину туди всі мої нагороди (абсолютна більшість – за АТО, коли я ще був добровольцем, тобто цивільним) і заховаю все це кудись подалі, аби забути нафіг про період життя який називається «інструктор у ЗСУ».
Бо кому цікаво буде що в ті роки я гарував через не можу і які танці з шаблями плясали мої нерви? Всі пам’ятатимуть лише про те що працював у тилу.
Пам’ятатимуть скандали.
