Громадянство — це не сувенір. Це не бонус за відпрацьовані години на заводі, не інструмент вирішення кадрового голоду і не гуманітарна подачка. Як влучно та безкомпромісно зазначено на ілюстрації "Громадянство.jpg": «Громадянство без фільтра — це не гуманізм, це демонтаж держави!»
Ми звикли сприймати український паспорт як пластикову картку ID, що просто полегшує бюрократію. Але в жорстокій реальності геополітики громадянство — акція підприємства під назвою «Держава», яка дає право голосу, право впливу та право на управління нашою землею. Післявоєнна Україна неминуче зіткнеться з колосальним тиском. Лобісти великого капіталу, будівельні картелі та європейські «гуманісти» вимагатимуть максимального спрощення легалізації мігрантів. Їхній аргумент буде звучати солодко і прагматично: «Нам критично потрібні робочі руки для відбудови».
Але проблема в тому, що «робочі руки» не імпортуються окремо від голів. Разом із дешевою працею країна завжди імпортує чужі політичні погляди, релігійні догми, внутрішні конфлікти та зневагу до місцевих законів. Роздавати право голосу за те, що людина просто кладе цеглу, крутить кермо або збирає ягоди — це інституційне самогубство.
Що таке відсутність фільтра?
Це коли український паспорт отримує людина, яка не здатна зв'язати двох слів державною мовою. Людина, яка не знає і не хоче знати нашу історію, не розуміє нашої Конституції, а її єдина справжня лояльність належить її закритій діаспорі, релігійному центру чи країні походження.
Дати такій масі людей статус громадян — означає добровільно здати політичний суверенітет. Це прямий і невідворотний шлях до створення анклавів та паралельних юрисдикцій. Якщо ти запускаєш сотні тисяч людей без жорсткої асиміляції, дуже скоро українська влада в окремих районах чи містах стане лише номінальною, а реальні рішення ухвалюватимуть іноземні «старійшини» чи тіньові діаспорні мережі.
Троянський кінь множинного громадянства
Ми маємо жорстко і назавжди закрити ліберальну дискусію про множинне громадянство. Особливо — з державами, з якими ми маємо спільний кордон.
Паспорт сусідньої країни у кишені українця — юридичний зашморг та інструмент повзучої гібридної анексії. Угорщина, Росія, Польща чи Румунія роздають свої паспорти не з великої любові до глобалізації. Вони роблять це для того, щоб маркувати територію, формувати "п'яті колони" та створювати лояльні до себе політичні анклави всередині України.
Толерування множинного громадянства повністю розмиває і знищує саме поняття української політичної нації. Політична нація вимагає абсолютної, нерозділеної лояльності. Ти не можеш сидіти на двох стільцях. Ти не можеш голосувати на українських виборах, маючи присягу вірності, військовий обов'язок чи податкові зобов'язання перед Будапештом, Варшавою чи Москвою. У критичний момент, коли інтереси України та сусідньої держави зіткнуться, людина з двома паспортами завжди обере той, який гарантує їй більшу безпеку або вигоду.
Формула захисту суверенітету має бути безжальною: людина з паспортом іншої держави має бути повністю усунута від політичного життя України.
Маєш "запасний аеродром"? Чудово. Ти маєш право жити тут, вести бізнес і платити податки. Але ти автоматично позбавляєшся права голосу, права обирати й бути обраним, та права обіймати будь-які посади на державній службі чи в органах місцевого самоврядування. Виборчий бюлетень — це зброя, яку можна довірити лише тому, кому більше нікуди тікати.
Доктрина привілею
Ми маємо назавжди відмовитися від ліберальної ілюзії, що відкриті двері роблять країну сильнішою. Мультикультуралізм без асиміляції — це міна сповільненої дії. Європа сьогодні пожинає плоди цієї наївності, благаючи радикальні режими забрати назад тих, кого вона необачно впустила. Україна не має розкоші повторювати цей шлях.
Українська формула національного інтересу в міграційній політиці має бути такою:
Трудова міграція — це тимчасовий контракт. Приїхав, відпрацював, поїхав.
Громадянство — це елітний клуб. Вхід до нього можливий лише через жорстке сито інтеграції. Ідеальне володіння українською мовою, складання складного іспиту з історії та права, нульова толерантність до радикалізму, доведена легальна податкова історія та абсолютна перевірка спецслужбами. Це базовий інстинкт самозбереження.
Держава, яка роздає своє громадянство з жалю або задля задоволення апетитів бізнесу, дуже швидко перестає бути державою і перетворюється на прохідний двір. Фільтр громадянства — це наш найголовніший внутрішній кордон. Якщо ми знесемо його всередині країни, прикриваючись фальшивим гуманізмом, нам уже не допоможуть жодні Збройні Сили на зовнішніх рубежах.
