Не буду оригінальною, такі думки так чи інакше турбують багатьох українців. Але давайте підсумуємо, хай буде своєрідний запис у щоденнику.
Як ви гадаєте, чи звернеться Зеленський за допомогою до путіна у разі масових заворушень як у Казахстані? А Єрмак? А десятки тіньових кардиналів, які вирішують свої питання, доки Зеленський відвертає увагу відосіками та регулярними зашкварами?
Питання друге. Чи стрілятиме українська армія у власних громадян у випадку масових заворушень? Ось тут я з більшою впевненістю можу сказати «ні», аніж по першому пункту.
Вісім років війни не минули даремно. Ми знаємо свою армію, ми зрослися з нею, ми дивилися в очі кожному командиру, ми сприймаємо бійців як своїх дітей і чоловіків, а вони так само ставляться до нас. Я не уявляю ситуації, коли регулярні війська заходять на вулиці Києва і починають розстрілювати перехожих. Те саме щодо інших силових структур, міліцейських підрозділів. От ні і все.
Чи можлива ситуація, коли наша армія опиниться між двома вогнями, путінською ордою з одного боку, і зрадою на вищому державному рівнів з другого? Можлива. Але тут знову ж таки потрібно враховувати четвертий вирішальний фактор, яким є народ України. Саме тому наша ситуація не прогнозована для росіян, саме тому вони топчуться-топчуться, але ніяк не наважаться.
Ключова відмінність України від росії, Білорусі, Казахстану та кількох інших пострадянських країн на даний момент полягає у наявності сформованої, ресурсної, авторитетної опозиції. Наш протест може бути різним, більш або менш делікатним, з концертною сценою чи без неї, з актами вандалізму чи без них, але чого нам не зможуть закинути – так це керованості процесами з-за кордону.
Ні, росіяни розпинатимуться про американський чи британський «обком», але ми з вами знаємо: процесами керуватимуть і очолять їх українці. Українці, яких ми добре знаємо, які перевірені нами у різних ситуаціях, яких ми не раз бачили на протестних мітингах.
В Україні є структурована опозиція; у разі чого, від нашого імені говоритимуть не no-name персонажі, похапцем витягнуті і відмиті з російської «контори», а власні відомі політики. У нас є мільйонне ядро громадян, які підтримують опозицію не з меркантильних, а з ідейних міркувань, які підуть на барикади не за ковбасу по 2.20, а з ідеї свободи, демократії, національної гідності.
Ось це потрібно берегти, цим людям потрібно дякувати за те, що країна досі не полетіла у прірву за білоруським чи казахським сценарієм.
Сьогодні Петро Порошенко повідомив, що повертається в Україну 17 січня, і це повідомлення моментально розлетілося новинами. Але я б звернула увагу не тільки на зміст, а також на стилістику допису. Мені здається, вперше П’ятий Президент дозволив собі різкий персональний випад проти Шостого. І загалом тон повідомлення набагато жорсткіший, ніж раніше.
На мою думку, це означає, що період затишшя і вичікування завершився. У тому числі з огляду на геополітичну ситуацію; в України більше немає часу. Скоріше за все, події розгоратимуться дуже швидко, і шанси на те, що нам дадуть спокійно дожити до наступних президентських виборів, зменшуються.
