«План Маршалла» у своєму первісному значенні мав на увазі економічне відновлення післявоєнної Європи. «План Маршалла для України» передбачає порятунок України від Путіна через потужну фінансову ін’єкцію, яку може отримати українська економіка. «Ми дійшли простого висновку, що головна мета Путіна – це не дозволити Україні стати успішною державою, тому що успіх України для режиму Путіна є великою небезпекою. Для його стратегії ми придумали новий термін – додонізація (від імені Ігоря Додона – проросійського президента Молдови)», – говорить колишній прем’єр-міністр Литви Андрюс Кубілюс.
Ідея «Плану Маршалла-2» належить саме литовським політикам – екс-главам місцевого уряду Кубілюсу та Кіркіласу, котрі вже згуртовують під свої знамена європейську коаліцію. Втім, справа поки що на стадії обговорення, яке продовжиться, зокрема, в листопаді на саміті «Східного партнерства» у Брюсселі. Тож питання наразі відкрите, і спрогнозувати, чи нададуть Україні чергове кредитування, тяжко. Проте є побоювання, що українська влада вже зараз неправильно розуміє, довкола чого переймаються литовські прем’єри. Йдеться не про подарунок і навіть не про транш МВФ, який має чітке призначення – підтримання золотовалютних резервів тощо. Йдеться про потребу зацікавити потенційних жертводавців інвестиційними кейсами. Та чи вміє Україна зацікавлювати?
Зіпсувати гру Путіну
Кажуть, що справжня любов – це не «тому що…», а «всупереч…». Україну західні партнери люблять і «тому що», і «всупереч». Тому що ми єдина держава у Європі, котра протистоїть путінській навалі. І всупереч нашій корупційній складовій, низькому індексу інвестиційної привабливості, відсутності судового захисту та решті негативних чинників. Однак і ця любов має межі. За ними вона скидає романтичні шати і перетворюється на банальне побоювання того, що кордони Росії просто наблизяться впритул до Європи, якщо перша так чи інакше поглине Україну.
Кубілюс та Кіркілас пояснюють: вони з острахом дивляться на майбутні парламентські вибори в Україні, де гору можуть взяти реваншистські сили. За них – теоретично – проголосує виборець, розчарований перебігом і темпом реформ. І тоді «здравствуй, додонізація» та «прощай, незалежна Україно».
Путін хоче «дочекатися, коли незадоволені, розчаровані в реформах люди проголосують на майбутніх виборах за тих, хто не буде просувати необхідні реформи». «Це буде поверненням політичного домінування Путіна в Україні. Коли ми прийшли до такого висновку, то поставили інше питання: «Чи є чітка стратегія з нашого боку, з боку Заходу, щодо того, як не дозволити Путіну виграти?» – коментує литовський тандем.
І продовжує: «Ми дійшли висновку, що в історії Європи є тільки два успішних політичних інструменти, які був здатний використовувати Захід, щоб не дозволити Радянському Союзу поширити політичне домінування на країни Європи. Перший – це План Маршалла 1947 року, а другий – розширення ЄС. Якщо розширення для України поки не доступне, треба подивитися на аналог Плану Маршалла».
І аналог було віднайдено. Це інвестиції у розмірі 5 мільярдів євро на рік – сума, покликана сприяти зростанню економіки до 5-6%, порівняно із 2%, які є зараз. «Цей рівень економічного зростання може бути проектом, про який ми говоримо», – говорить Кубілюс. І завбачливо наголошує: фінанси будуть захищені від корупційних дій і розкрадання спеціально створеним інститутом, який відповідатиме чинному під час реалізації Плану Маршалла в Німеччині Банку розвитку». Що ж, це далеко не зайвий запобіжник.
Внутрішні «додони» України
Однак справа не тільки в корупції. За ейфорією від того, як ринулися в бій за Україну двійко литовських політиків, ми забуваємо, що три роки тому План Маршалла (або його фінансовий дублер) вже був винесений на порядок денний. Ще в 2014-му відомий американський мільярдер Джордж Сорос пропонував Захід у необхідності надати Україні аналог Плану Маршалла, але справа так нічим і не закінчилася. Бо Україна нічого не запропонувала у відповідь, а мусила б зробити це.
Посвячені у тонкощі процесу люди говорять, що коли Україні надходить пропозиція допомоги, включається один і той самий механізм. Міністерства та відомства складають довжелезний перелік своїх потреб і передають його на затвердження потенційним спонсорам. Але список бажань не є інвестиційним проектом. Ба, навіть більше: він є чимось зворотнім до інвестиційного проекту, бо передбачає лише споживання.
Іншими словами, Міністерство інфраструктури, наприклад, не повинне просто просити грошей на фінансування Миколаївського порту, бо попередні закінчилися або були розкрадені. Міністерство має показати в деталях, що і як буде зроблено у порту після фінансової ін’єкції. Які судноремонтні або суднобудівні підприємства будуть відкриті, і в чому, власне, полягатиме інтерес кредитора (котрому, між іншим, гроші доведеться повертати). Чи готова Україна до подібних презентацій та відповідей на прискіпливі запитання?
І ще: чи готова Україна до справжніх, а не декларативних реформ у галузях, де фінансове зростання гальмують? Чи готова вона до спрощення регуляторної політики, приборкання фіскальних органів, усунення торговельних бар’єрів, модернізації промисловості тощо? Чи готова вона дати по руках олігархату, котрий зі 100-відсотковою вірогідністю створить мережу підконтрольних йому дрібних та середніх підприємств, якщо гроші з Плану Маршалла призначатимуться в першу чергу малому й середньому бізнесу?
Українській державі слід досить оперативно знайти відповіді на всі зазначені питання. Якщо ми дійсно налаштовані прийняти допомогу в рамках Плану Маршалла-2 та поставити її собі на службу. Адже поки що у нас тривають пільгові фінансові роки завдяки реструктуризації зовнішнього боргу. Але вже в 2019-2020 роках суми виплат збільшаться, і це означатиме, що Україні знадобляться ті чи інші чинники, що сприятимуть економічному зростанню.
Іноземні інвестиції – якраз у числі таких чинників, проте їх ще слід заробити. Плюс – налагодити виробництво конкурентних товарів чи послуг, що дасть можливість згодом віддавати борги. Інакше на нас чекатиме повне фіаско, яке дуже засмутить нашим партнерів і вельми потішить ворогів.
Михайло Поживанов
