Зачиняє двері, мчить на наступну станцію під зимовим пораненим містом, знову відчиняються двері, і звідти я знову чую... Щедрик. Він лунає не голосно, а переплітається з людськими голосами, з тупотом сотень ніг, з заклопотаністю, з сумом, зі сміхом, з життям, з диханням великого міста.
Мені сумно, що про нашу пісню світ не знав, що вона наша. Так само, як не знав про нас самих. Ми вимушено дозволяли росіянам тримати нас за ширмою. За кулісами. Як робочу силу, яка не має шансу на авторське право.
Ми, як народ, багато що зробили. Проте нас так само, як і нашу пісню, лише тепер пізнають. І пізнавши, залишаються враженими. В той час як ми самі подекуди застрягли в невпевненості, що маємо право на високу самооцінку. Що маємо право бути всесвітньо відомими. Що маємо право не тільки отримати заслужені овації, але й вести за собою.
Для цього треба вистояти. Кожного разу, коли росія нас поглинала - то подрібнювала наші кістки й змішувала нас з чорноземом. Той самий відбудований на наших кістках Маріупольський театр - мініатюра всього нашого життя в неволі, під окупацією що їх царів, що їх комуністів. Спочатку вони нас вбили, потім ті, хто вижив, робив їм літаки, двигуни, ракети, продукти харчування, щоб ті наклеїли зверху етикетку "сдєлано в россіі".Досить.
Мені боляче, коли проводжу аналогію з нашим Щедриком, досі незнаним світом, як наше. Щедрик - то ми всі. То наша культура, наша гостинність, наша гідність, наша сутність, про які не чули й не знали, допоки росія виштовхувала нас за куліси.
Я хочу побажати всім нам сили. Вона в нас є, ми інколи й не знаємо, наскільки її багато, допоки не витримаємо черговий біль, і тут би зламатися, але потім витримуємо ще, і ще, і ще... Допоки не озирнемося на прожиті роки страшної війни, не оцінимо свій власний шлях і не зрозуміємо, що нас не зламати. Якщо ми самі цього не дозволимо.
Нам ще писати некрологи росії. Кому, як не нам це робити?
З наближенням Нового року, друзі. Нехай він стане злітною для нас смугою. Тільки вперед.
