Ну, знаєте, ми майже всі через це проходили. Але річ у тому, що хтось дорослішає, а хтось ні. Інколи диву даєшся: як так можна, в дорослому віці? Бути пофігістом на цілком важливі речі? Е-е, та просто нас мільярди на цій планеті, і просто люди такі. Всякі.
А мене чіпляє. Починаю пояснювати, що якщо ти українець, і якщо тобі "пощастило" жити в Україні під час війни - то "пофіг" має бути не те що соромно - гидко. Це неначе маркер, який маркує тобі на лобі тавро "зі мною щось не так". Я недопрацював над собою. Я недозрозумів. Я недорозвинувся як особістість.
Стадіон згадую. Той самий. Три з половиною роки тому. Їх там було менше, ніж тих, кому не пофіг. Чому їх було менше? Так саме тому, що їм пофіг, ось і не прийшли. Така річ.
Міністри зараз на вихід збираються - це не ті ж самі? Ну, напевно, я якась правдолюбка, що думає: війна ж. З 2014-го. Якщо ти йдеш в політику, то тобі ж не пофіг має бути? Ну як інакше? Має ж бути не пофіг??..
А потім американці кажуть: ми їдемо перевіряти фінанси, хто не сховався, ми не винуваті. І ті почали ховатися. Бо напевно щось таке наробили, що під час цієї страшної війни на знищення нас з вами робити ніяк не можна. Бо пофіг не має бути. А ті, хто їх туди привели? А ті, хто дозволили? А ті, хто обрали?
Ну як так?..
Я цій малечі кажу: дивіться, ви ж ЗСУ сьогодні захоплюєтеся?
Так, кажуть.
А якщо би їм було пофіг, де би ми зараз були, та з ким?
Бо "пофіг" ніяк не пов'язане зі сміливістю. Чи з совістю. Чи з силою духу. Чи з волею. Це різні речі. Тобі або пофіг, або ти Людина. Або пофіг, або ти Герой.
Іншого не буває.
Сподіваюсь, відбила бажання кидатися такими словами.
