Поки українці після чергової пекельної ночі розбирають бетон руками, шукають живих під плитами, виносять загиблих, стоять біля спалених під’їздів і знову рахують, скільки дітей, рятувальників, медиків, сусідів і випадкових людей забрала Московія, польська політична машина знову знаходить у собі сили не для удару по Росії, а для удару по Україні.
Росія запускає по Києву десятки ракет і сотні дронів. Reuters повідомляв про одну з найсмертоносніших атак на столицю цього року: 74 ракети, 496 дронів, щонайменше 18 загиблих і понад 90 поранених, пошкоджені житлові будинки, лікарні й інфраструктура. І саме на цьому фоні з Варшави знову лунає знайома моральна музика: Україна, виявляється, “ескалює” відносини з Польщею. Уже не лише через УПА, не лише через Орден Білого Орла, не лише через ексгумації. Тепер приводом стає навіть закон про Національний Пантеон.
Особливо мерзотно це виглядає тоді, коли в польських соцмережах після російських ударів по Києву з’являється не тільки співчуття, а й радісне злорадство від антиукраїнської публіки. Не треба перекладати це на весь польський народ — у Польщі є багато нормальних людей, які розуміють, що Україна сьогодні тримає удар і за них також. Але сама поява цього злорадства показує, що роками вирощена антиукраїнська отрута вже дала плоди. Коли частину суспільства привчають бачити українця як “бандерівця”, конкурента, невдячного сусіда, загрозу для польського зерна, проблему для ЄС і ворога польської пам’яті, то потім не треба дивуватися, що хтось починає радіти російським ударам по Києву. Це не випадкова дикість. Це результат політичного виховання ненависті.
Польщу Міллера й Навроцького насправді не турбує Бандера. Не турбує УПА. Не було б Бандери — були б Хмельницький, Кривоніс, Гонта, Залізняк, Мазепа, Петлюра, Холодний Яр, “Слава Україні”, український Пантеон, українське зерно, український вступ до ЄС, українська відбудова, українська армія, українська суб’єктність. Їх турбує не конкретне ім’я. Їх турбує сама Україна, яка перестала бути зручною жертвою.
Їм потрібна Україна як щит від Москви. Україна як буфер. Україна як фронтова територія, що тримає російські танки подалі від Варшави. Україна як ринок майбутньої відбудови. Україна як логістичний коридор. Україна як країна, яка має дякувати, мовчати, каятися, не конкурувати й не визначати своїх героїв без польського дозволу.
Але Україна як самостійна нація з власним Пантеоном, власними військовими символами, власною пам’яттю, власним аграрним потенціалом і власним майбутнім у ЄС — така Україна їм уже заважає.
Українці сьогодні обирають бити Московію. Обирають тримати фронт. Обирають не ставати московськими ганчірками. А частина польського політичного класу обирає воювати не з російським майбутнім, а з українським минулим. І це вже проблема самої Польщі. Бо якщо її нинішні керманичі поведуть суспільство шляхом антиукраїнської істерики, історичного шовінізму й короткозорого страху перед сильною Україною, протверезіння колись станеться. Але може бути запізно.
Війна з українським Пантеоном не врятує Польщу від російських ракет.
