Після того, як польський парламент ухвалив скандальні поправки до закону про Інститут національної пам’яті, в українських медіа з’явилося чимало закликів виступити з «адекватною відповіддю». Такою відповіддю, яка змусила би польську сторону задуматися про наслідки своїх рішень.
Між іншим, про заходи у відповідь замислюються і в Кнесеті Ізраїлю. У цій країні теж викликав обурення польський закон – причому куди більше, ніж в Україні. Ізраїльтяни традиційно намагаються реагувати на спроби переписати зловісну історію Голокосту – а в новому польському законі простежуються елементи такої ревізії.
Так якою ж має бути українська відповідь на польський закон? Як на мене, найкраща реакція – це залишатися демократичною державою. Державою, яка не намагається покласти історію в прокрустове ложе законодавчих заборон.
Історія – точна наука. Її не можна придумати і переписати. Людську пам’ять в демократичному суспільстві не можна заборонити. Це – доля тоталітарних і авторитарних режимів. Саме завдяки такому насильству над пам’яттю ці режими домагаються успіху і довголіття.
Перш за все з розумінням історії
Разом з тим необхідно зрозуміти одну дуже просту річ. Не можна судити минуле з точки зору логіки сьогоднішнього дня. І не можна вірити в чорно-білу картину світу, в монохромність історичних персонажів. Одна і та ж людина може одночасно здійснювати героїчні вчинки і злочини. Це стосується і армії, і воєнізованого формування, і держави. При цьому для співвітчизників такої людини подвиг завжди може бути більш важливим фактом в його біографії, ніж злочин. Співвітчизники ж його жертв або політичні супротивники завжди будуть з куди більшою увагою ставитися до злочину, а не до подвигу. І ніхто ніколи не зможе викреслити з історії ані того, ані іншого. Як ніхто ніколи не зможе пояснити вчинки людей з якогось 1654 року або навіть із 1939 року знанням і логікою 2018 року. Більш того, така логіка, як правило, поширюється тільки на минуле – але ніколи не працює в сьогоденні.
Ми давно вже засудили «умиротворення агресора» у 1938 році – проте для сучасників архітекторів цього умиротворення, Чемберлена і Даладьє, вони були справжніми апостолами миру, що намагаються не допустити повторення страшної світової війни. Вже через кілька років така тактика стала сприйматися як трагічна помилка – однак вже 2014 року ті ж самі люди і країни, які засудили умиротворення Гітлера у 1938 році, зайнялися тим самим стосовно Путіна. Причому серед таких політиків виявилися аж ніяк не тільки керівники країн Заходу, але і президент Чехії – тієї самої Чехії, яка і стала жертвою Мюнхена. Парадокс? Але історія людства і складається з парадоксів. Той, хто захоче скасувати цей закон парадоксу і підмінити історію – свою або чужу – агітаційною збіркою своїх досягнень і вироком чужим вчинкам, неминуче програє.
Польські поправки – це перш за все спроба такої підміни. Українська реакція повинна бути пов’язана перш за все з розумінням історії. Своєї і чужої.
Віталій Портников
