- Нащо ти сюди прийшов?
- Раді дєтєй...
- Заради яких ще дітей???
- Мнє сказалі, что спішут срок, єслі я пойду на фронт, і тогда я смогу выйті раньше, к своїм дєтям... Всє раді дєтєй...
Це в ту ж "копілочку", що й напасти на Україну, поки вона сама не напала. Або зруйнувати, щоб "освободіть". Знести українське місто під нуль, щоб потім побудувати кілька ненадійних будівель і сказати, що нарешті Маріуполь "расцвєтаєт"...
Нащо вони світу? - задавала собі я питання. Але мабуть це з тієї ж опери, що й існування туберкульозу, сніду, отруйних грибів, всього того, що навіщось створила сама природа, а людина лише посилила, або бореться з цим.
До цих створінь можна відноситися по-різному. Хтось деградує настільки, щоб відчувати себе з ними одним народом. А хтось присвячує своє життя на боротьбу з цим. І тоді світ отримує нові вакцини, протиотруйні засоби, тренує свій мозок та інтелект, щоб стати сильнішим за це.
Тобто навіть наші сусіди можуть тут виступати тренажерами нашої сили волі та свідомості. Звісно, не дай боже нікому так вчитися жити, бо це ходіння по лезу ножа. Але ж і вибору іншого у нас немає.
Головна думка, яку я хочу сказати: поряд з цим анклавом не можна залишатися собою вчорашніми. Бо ми вчорашні будемо самогубцями, якщо такими залишимося.
