Оскільки містер Володимир Володимирович Хуліо знову вибухнув історіями про західні кордони України як маркер закінчення війни, про розширення НАТО та загрози Фінляндії — прийшов час підбити підсумки «СВО» за планом.
Просування на лінії фронту у РФ мінімальне — корпусне поле бою протягом років. Де-не-де ми продовжуємо здійснювати локальні контратаки, вибиваючи противника то біля Запоріжжя, то біля Добропілля. Станом на зараз ЗС РФ стоять перед найбільш укріпленою зоною з часів Другої світової — з кількома лініями протитанкових ровів, путанкою, та мінами.
Що коштує взяти щільну міську забудову — ми всі бачимо на прикладі Мирнограда. В Криму наш вогневий контроль мабуть кращий ніж коли він був українським.
Навіть якби просування Москви були максимальними, це не призвело б до припинення опору — навіть вихід до Дніпра нічого б не змінив. Чому? Причин багато.
Основна — ми добровільно в Бучу всією країною не підемо. А технології дійшли до такого рівня, що на кухні можна скрутити засіб доставки, здатний уразити танк.
Жодних сентиментів — ми добре бачимо розстріли полонених, зґвалтовану колаборантку та її вбитого чоловіка, які дуже чекали на «братушек», і феєричні історії про те, як окупанти розстрілювали один одного у підвалах через пиятику.
Ілюзій бути не повинно: фільтрація — це м’ясорубка, яка крутитиме однаково проукраїнських та проросійських. Вижити там буде складніше, ніж на ЛБС — історій вистачає.
За нашою спиною — одні з найбагатших країн планети, які витрачають на оборону втричі більше за РФ, а витрачатимуть у сім разів. Вони не хочуть, щоб РФ перетворила каскад ГЕС на Дніпрі та КБ «Луч» на трамплін для кидка на країни Балтії. Це означатиме мільйони дронів, мільйони снарядів та мільярди доларів сюди — хоч офіційному Києву, хоч уряду у вигнанні, хоч міській герильї.
