Один з найбільших пов’язаних з Україною скандалів в історії радянського парламентаризму розігрався тоді, коли народний депутат СРСР поет Ростислав Братунь захищав національну символіку, а народний депутат СРСР академік Андрій Сахаров - єдиний в залі йому аплодував стоячи. Я часто про це розповідав, у тому числі й зі сцени Майдану.
Я тільки не розповідав, від кого вони її захищали. А захищали вони її від голови президії Верховної Ради УРСР Валентини Шевченко. Народний депутат СРСР Микола Куценко скаржився союзному депутатському з’їзду, що його - союзного парламентаря - Валентина Шевченко всупереч закону вигнала з зали засідань Верховної Ради УРСР за синьо-жовтий значок на лацкані піджака. При цьому вона ніякого права це робити не мала. Й тоді Валентина Семенівна піднялася вже на кремлівську трибуну й ганьбила українську національну символіку вже з неї - під схвальні оплески агресивно-слухняної шовіністичної більшості. Й саме тоді на цю трибуну кинувся Братунь. Й саме тоді встав Сахаров.
Я не хотів цього писати. Я був добре знайомий з Валентиною Семенівною, в нас склалися хороші робочі стосунки - незважаючи на діаметральну протилежність поглядів на минуле й майбутнє. Я прекрасно розумію почуття людей, з якими вона працювала - багато хто з них потім брав активну участь у розбудові незалежної держави. Але - не вона.
Вона була і залишилися функціонером епохи Щербицького - епохи наполегливого знищення всього українского. Останні роки цієї епохи - час, коли вона очолювала Верховну Раду УРСР - був часом, коли керівництво УРСР пручалося будь-яким змінам, що їх розпочав у Радянському Союзі Горбачов. Перебудова в Україні, її національне відродження фактично почалася вже після Щербицького і Шевченко.
Поза сумнівом, Валентина Шевченко залишиться в українській історії - але історії колонії, а не держави. Українському парламенту варто вшановувати тих, хто віддавав за цю державу своє життя, а не тих, хто зробив все можливе, щоб вона ніколи не зявилася.
