Протягом трьох з лишком десятиліть існування незалежної Української держави значна частина її жителів не хоче – або навіть не може – погодитися з очевидною істиною: для більшості жителів сучасної Російської Федерації жодної України не існує і ніколи не існувало.
Не витрачатиму час на те, щоб пояснити, як сформувалися ці відмінності. Просто зазначу, що коли більшість жителів УРСР сприймали себе як мешканців окремої союзної республіки, для більшості росіян Україна – як і будь-яка інша колишня союзна та автономна республіка – була просто етнографічним анахронізмом. Борщ, сало, пампушки, гопак, «смєшной язик» – але держава тут до чого? Держава в нас одна – Радянський Союз, тобто історична Росія.
Саме тому для українців 1991-й був роком проголошення незалежності, а для росіян – роком розвалу історичної Росії. Російська політична еліта сприймала те, що сталося, як перехідний період до появи нової союзної держави на території колишнього СРСР. І Україна, зрозуміло, мала стати важливою частиною цієї нової держави – інакше з нею не підписували б угод про створення СНД.
Відмінність між Єльциним і Путіним полягає в тому, що Єльцин був готовий для створення цієї нової держави застосовувати виключно політичні та економічні важелі впливу, а Путін здатний піти на відверту інтервенцію – і це стосується не лише України. Тому коли Путін каже президенту Азербайджану Ільхаму Алієву, що Кремль не збирається відновлювати Російську імперію в кордонах 1913 року, він не до кінця чесний. У кордонах 1913 року не збирається. А в кордонах кінця 1991 року (після визнання Держрадою СРСР незалежності країн Балтії) збирається. Просто Україна – найважливіша ланка. Вдасться з нею – жодного Азербайджану незабаром теж не стане. Як і всіх інших – і зовсім не важливо, що з цього приводу думатимуть Алієв, Токаєв чи Лукашенко. Зможуть завоювати «другу» республіку – завоюють й інші, навіть не сумнівайтеся.
Саме тому збереження України на політичній карті світу – це не так питання її суверенітету, як питання світопорядку. Якщо України завтра не стане, післязавтра весь світ прокинеться в минулому сторічної давності – тільки з атомними бомбами та ракетами. І єдиним захистом від агресії стане тоді наявність ядерної зброї та готовність її застосувати.
Тому так важливо зрозуміти, що збирається робити російський правитель. І тут безліч варіантів. Можна розглядати кожен, але пам'ятати про мету – знищення України.
Перший – те, що наразі Путін зупиняється на «визнанні Донбасу». І вже за якийсь час починає думати про те, як йому використати нову ситуацію. Час – не рік, а дні та тижні, зрозуміло. Ну, наприклад, «ДНР» і «ЛНР» висувають до України територіальні претензії та починають наступ для «визволення» своїх територій. При цьому Путін має кілька вікон можливостей. Він може розпочати операцію «примусу України до миру» для захисту власних військових, які постраждають, якщо Україна оборонятиме свої землі – і атакуватиме Київ. А може дозволити своїм найманцям захопити весь Донбас, але потім зупинити агресію, не дати їм захоплювати нові території – з «поваги» до територіальної цілісності України. Він може атакувати на сході та провокувати внутрішню нестабільність тощо.
Питання виключно в мірі неадекватності Путіна – його вчорашній виступ продемонстрував людину, яка остаточно перемістилася в потойбічний світ – і в тому, наскільки для Путіна важливими є економічні наслідки агресії. Але цілі свої Путін окреслив чітко. Йому на цей момент потрібно, щоб України не було. Щоб на місці колишнього СРСР знову виникла «історична Росія». Будь-яким шляхом – у тому числі й шляхом килимових бомбардувань. Він це вміє та любить.
Він нас не дурить.
