Якось цього року все по книжному виходить. Чорти гоцають, аж гай гуде. Кварталорождений Грінч вкрав Різдво у двох родин і однієї молодої дівчини. Так воно все чітко розклалося : Бісівщина, яка скалить зуби і строїть усім криві роги – з одного боку… і Люди Світла та Воїни Добра – з іншого. От лишень по книжному із першою зорею, добро має здолати зло, а у нас, якось не вийшло…
Іронія долі – ця контрастна безвихідь допомагає нам знаходити СВОЇХ. Зараз стійкий післясмак - ми надто рано заспокоїлися і пірнули у вир неважливого, розміняли ЗНАЧУЩЕ на дрібноту. Ми до того захопилися другорядним, що не помітили, як проміж пальці почало, немов пісок, вислизати ГОЛОВНЕ – цінності, перемога, незмінність світоглядного вибору, гарантія що у наших дітей буде Україна. Поодинокі голоси – схаменіться, не валіть своїх, бо ж чужим допомогаєте… ніхто не чув.
І от проти Різдва Зло нагадало, що поки ми з’ясовували, хто правдивіший і чесніший… воно нікуди не поділося. А може це це Добро дозволило Злу ошкіритися, щоб нас протверезіло? Щоб сліпі прозріли? Жорстокий різдвяний подарунок – прозрівання, ціною страждань хороших людей, тих кого цінуєш. Прозріваємо ми, тут - поруч ялинки, мандарин, рідних… а страждають вони – безвинно засуджені.
Здається щось схоже вже було написано в одній Книзі. Можливо, коли злочинно оббріхані знову стануть вільними, разом із полегшенням ми відчуємо і провину. Їх мука - ціна нашої самовпевненності, бездіяльності, пихи… Як це правильно назвати – гріхи чи життя вчить? Але чому вчить нас, а потерпає хтось?
Нам ніколи не посилають викликів, із якими ми не в силі впоратися. Просто не треба розслаблятися і гарикатися між своїми в першій же оазі, коли пустеля ще попереду. Просто треба цінувати своїх і гуртуватися, не тоді, коли хтось оббріханий йде на суд, а завжди. Просто треба вірити в самих себе і помічати Добро… навіть в нас.
Коли ми вірили і помічали, ми вигравали. Добро вигравало, чорти тікали, а Зло шипіло за червоним муром. Невже важко повторити? Це нам під силу. Ми вміємо ділитися останньою хлібиною і рибиною з тими, хто у скруті. У нас хворі на клінічний совок одужували. У нас незряча і неходяча Армія нашими зусиллями встала і пішла в бій – нашою вірою. Ми можемо, головне в це вірити…
Ми постійно шукаємо щастя і не ймемо віри, що воно зовсім поруч. Щастя в нас самих. Треба просто навчитися радіти й бути вдячним за абсолютно звичні речі: людей, які довкола тебе, місце, де ти народився, де ти живеш, рід, який дав тобі традиції та віру…
Зоря сходить темної ночі
Із Різдвом, Люди Світла і Воїни Добра
