"Іранська «гра у кальмара»" - Віталій Портников

"Іранська «гра у кальмара»" - Віталій Портников

Смерть першого президента Ісламської Республіки Іран Абольхасана Банісадра пройшла фактично непоміченою: кілька згадок у світових медіа, спроби згадати, хто ж це був такий, – і все. А між тим Банісадр був не просто першим президентом Ірану. Він ще й був останнім президентом, який намагався стати главою держави – інші вже працювали чиновниками при всесильних аятоллах: Хомейні та його спадкоємці Хаменеї. За своє недовге піднесення Банісадр поплатився десятиліттями вигнання, забуття і страху – звичайно ж, у Тегерані його вважали зрадником і могли захотіти вбити, так що жити довелося під цілодобовою охороною.

Мені завжди було цікаво, як це люди, які укладають союз зі злом, думають перехитрити зло або що зло дозволить їм робити те, що їм заманеться… Російська поетеса Зінаїда Гіппіус у петербурзькому трамваї, що йде з Невського по Садовій. «Піднімаю очі. Блок. Обличчя під кашкетом якесь (саме кашкет був – не капелюх) довге, зсохле, жовте, чорне.

– Подасте ви мені руку?»

 Гіппіус незабаром емігрує, Блок – помре. З нього починається довгий список письменників, які пішли на службу більшовикам – і вижити вдалося далеко не всім: навіть тим, хто підписував колективні листи і доноси, не гарантувалося навіть не те, що щасливе існування, – виживання. Ті, кому вдалося вижити, розплачувалися десятиліттями творчого безпліддя – так перетворилася на барабанний бій велика українська поезія початку XX століття, і русифікатори навчилися відбивати у школярів інтерес і повагу до української культури вірнопідданськими віршами Тичини або Бажана. Прийнято говорити, що не можна судити людей, які жили у той нещадний час. Але сьогодні ви можете озирнутися і побачити, як за часів, коли в Україні нікого не ставлять до стінки і не змушують брехати і прислужувати, наші сучасники роблять це з безсумнівним задоволенням – тільки б це оплачувалося грошима і посадами. Зазвичай готовність пожертвувати державними інтересами і національною честю заради швидкої вигоди пояснюється довгою й наполегливою роботою Російської імперії і Радянського Союзу. Але коли зараз я спостерігаю за «слугами народу» з Галичини, то починаю думати, що справа не тільки у цьому.

 У Абольхасана Банісадра був свій роман зі злом. Непримиренний борець з режимом іранського шаха, він чомусь вирішив, що зможе використовувати релігійне завзяття іранців і прийти до влади за допомогою аятоли Хомейні. Тим більше, що йому особисто, на відміну від багатьох інших представників іранської інтелігенції, які брали участь у революції, нічого буцімто не загрожувало – він і сам був сином аятолли, одного з прихильників Хомейні. Те, що аятолла збирається управляти Іраном сам і йому не потрібні ніякі банісадри, з незрозумілих причин Банісадром не розумілося. В результаті гру за владу він програв, але за життя – виграв. Перший президент трохи не дожив до 90 років і помер нехай у безвісності, зате у власному будинку, а не у тюремній камері.

 Про тисячі його співвітчизників цього не скажеш. Ісламська республіка вже давно перетворилася на катівню і зараз наполегливо намагається не допустити краху середньовічного режиму за допомогою ядерної програми. Але прихід цього режиму до влади пов'язаний не тільки з релігійністю іранської провінції, не тільки з особистістю Хомейні, а й із зусиллями таких людей, як Банісадр – вони принесли Іран у жертву власним амбіціям. Може бути, в 1979 році про це не знали? Ще й як знали.

 Зінаїда Гіппіус попереджала колег про кошмар більшовизму ще тоді, коли вони ходили на демонстрації з червоними бантами. Бунін писав «Окаяннные дни», а не революційні вірші. В Ірані все було приблизно так само. Останнім головою шахського уряду був непримиренний опозиціонер і багаторічний в'язень режиму Шапур Бахтіяр. Цей обдарований політик став уособленням зради, невдахою в очах нової влади і народу-переможця – саме так більшовики зображували невдахами Керенського або Петлюру. Але Бахтіяр очолив уряд тільки заради того, щоб запобігти клерикальній диктатурі – і публічно попереджав, що вона буде значно більш небезпечною і руйнівною, ніж шахський режим або влада військових. І не помилився.

 Бахтіяра вбили ще 1991 року. Банісадр проживе після цього ще 30 років. Може, просто тому, що Хомейні і спадкоємці всесильного аятоли насправді його не боялися? Бахтіяр був живим нагадуванням про своє пророцтво – і муляв очі. Банісадр виявився просто одним з обридлих попутників, встиг втекти з Ірану (його найближчим соратникам, правда, пощастило менше – всіх їх стратили). В еміграції Бахтіяр був нагадуванням про те, що в Ірану все ж таки був шанс. А Банісадр – доказом того, що ніякого шансу не було.