«Не влєзай – убьет»
«200 тисяч мертвих мцклв»… Оголошений Генштабом ЗСУ рівень російських втрат в Україні нагадує про давню дискусію: скільки жертв неправедної війни ще може витримати російське суспільство.
Рівень втрат рф перевищує усі війни, які вела росія/срср після ІІ Світової, і за порядком наближається власне до показників 1940х.
Результати дуже ємно охарактеризувала The New York Times: “ росія страждає від обмеженості ресурсів, неорганізованості оборони та роз’єднаності в лавах. Військові були змушені багаторазово відступати, і здебільшого зупинилися на лінії фронту протяжністю 600 миль з минулого року.” Найкращі зразки російських озброєнь програють тим високотехнологічним системам, які в обмеженій кількості надали українцям західні союзники. Для «втарой армії», яка хотіла взяти Київ за три дні, Львів - за тиждень, і погрожувала вийти на Ла Манш за місяць, це катастрофа.
Але війна триває, і російське суспільство не показує ознак бажання миру. Навпаки, як показує опитування «Левада-центру», 29% росіян навіть вважають виправданим ядерний удар по Україні – безвідносно до наслідків (щоправда, 56% росіян ще вважають, що застосування ядерної зброї не може бути виправдане за жодних обставин).
Звісно, пропаганда на росії приховує масштаби втрат. Але 200 тисяч сховати неможливо – це достатньо багато, щоб практично кожен чув чи знав про втрати у конкретній йому відомій (якщо не у власній) родині. Моніторинг місцевих російських медіа це підтверджує – повідомлення про загиблих, поховання тощо ширяться дедалі більше попри цензуру. Однак, поки не зупиняє і це.
Пропаганда ефективна, лише коли спирається на об’єктивно існуючі настрої в суспільстві. Для пересічних росіян війна в Україні – це не агресія проти чужої країни, а «забирання свого». Вони цілком серйозно вважають, що «повертають» «свою Україну». Більш заповзято вони захищатимуть хіба що власне територію рф.
Це значно підвищує терпимість до втрат і допомагає пропаганді. І це визначає стратегію, яка необхідна для Перемоги.
Українцям доводиться доводити – така от сумна тавтологія – що цю масу можна перемогти. І що військова перемога – єдиний шлях до миру. Бо сучасна росія, знекровлена власними втратами, вимагає своєї перемоги. Але наслідки такої перемоги для світу будуть катастрофічними – про це провідні посадовці західних країн говорять відкритим текстом.
Тому підтримка України виходить на новий рівень. Велика Британія, Франція, а за ними Бельгія оголосили про намір готувати українських пілотів і, що іще важливіше, сприяти отримання Україною літаків класу F-16. Але настане це після успішного українського наступу. Коли останні у західному істеблішменті (крім, звісно, стимульованих рф), перестануть жахатися «мільйонної російської армії, яка прийде посувати кордони».
Успіх наступу залежить від ЗСУ – і їхньої підтримки всіма нами. Кожен донат на ЗСУ – крок до Перемоги. А для тих, хто може спілкуватися із громадянами, організаціями, медіями, урядами союзників, є ще одне завдання. Переконання у посиленні допомоги Україні і санкцій проти рф.
Бо економіка росії зберігає запас міцності, але він розхитується. Чим швидше дохитається, тим легше буде ЗСУ. І тим швидше прагнення росіян до «перемоги» зміниться зневірою, усвідомленням, що «сила не взяла».
Змиритися із втратою України, усвідомити, що незалежність України – це не тимчасовість, а назавжди, - буде набагато важче, ніж «відпустити» Фінляндію, Польщу, навіть країни Балтії. Але шлях один – через поразку росії і важке, закарбоване в крові розуміння: «нє влєзай - убьет».
А далі треба буде зробити так, щоб усмирити в росії дух реваншизму і придушити бажання «павтаріть». Але це інша тема для довгої розмови.
І далі ж буде...
