Колись у минулому житті, яке називається «до війни» я вивчала судову практику по справам серійних маніяків. Це й досудове розслідування, робота слідчих, експертів, опит свідків, аналіз місту злочину, жертв, психотипи жертв та психотип маніяка, й самі судові слухання. До речі, це було дуже важко зробити, бо оцифрування архівів майже не велося, а багато справ було закритого формату й навіть засекречені. Рятувало посвідчення журналіста, а потім й практика ось якраз у судових архівних справах.
Якось була дивна мрія зробити порівняльний опис серійних вбивць періоду СРСР з урахуванням особливостей народження, освіти, родовіду. Бо от якось дуже багато чого муляло у багатьох історіях, але на той час було не зрозуміло й неосяжно. А може просто дивувала кількість засекречених справ по серійним вбивствам, це підігрівало юнацьку цікавість. Чому «найморальніша нація», «найморальніші громадяни», а саме так же нам презентували СРСР, так віртуозно нищили своїх соплемінників.
Вивчаючи серійників СРСР я випадково дізналась про канібалізм, який був досить розвинений на радянському просторі, справжню й кроваву історію блокади Ленінграду, існування у часи радянського союзу рабів, ринку людей, снохачества, педофілії, інцесту, які були нормою серед мешканців РРФСР та інших «союзних республік» та багато цікавих речей, які повністю змінили мій світогляд та врятували від хвороби постколоніальної людини.
З’ясувалось, що все, що я знала про СРСР зі школи, з піонерії, газет та телевізора, це міф. Яскрава оболонка, яка прикриває зовсім інше, страшне, жахливе. Те, про що шепотілися на кухнях, про що було заборонено казати при дітях та взагалі було моветоном виносити на люди.
Я жила на Донбасі, то мала багатонаціональне суспільство та сусідів й от саме ці знання надали мені можливості швидкого аналізу людей, їх поведінки й висвітлили усі приховані таємниці багатьох моїх земляків.
Поруч з нами, я жила в українському прикордонні на Луганщині, була Ростовська область та трошки далі Ставропольський край, Кубань. То було з чим порівнювати. А головне, було чого боятися. Бо усе зло йшло з того краю. Навіть родини, що жили поруч зі мною, але мали коріння з росії, відрізнялися поведінкою та різноманіттям психологічних фобій.
Наприклад, це не про серійників, просто, як приклад – поруч жила у сусідах родина, яка приїхала на Донбас: він з родини репресованих литовців, вона з родини якихось поволжців. Вони усе життя чогось боялися, хоча народжені у СРСР в 60-роки, але дикий страх, злам, якесь дивне намагання усім сподобатися, улесливість на грані фолу, до приниження себе…
Це вже інша тема, генетична пам’ять родин, яких репресували чи депортували з рідного краю, чи їх рідні відбули табори й передали онукам той тваринний страх болю й приниження. Більше я почала вивчати це, коли побувала з журналістським дослідженням у родинах лемків, що жили на Луганщині.
Але повернемося до серійних вбивць.
Що дивно серійників у «найморальнішій» країні світу під назвою «союз нерушимих республик свободных» було багатенько. Вікіпедія нараховує 60, але насправді, це тільки гучні, оцифровані справи, які дозволено було виносити на люди.
Наприклад, тут немає родин канібалів з Ростовської, Ленінградської, Псковської та Самарської областей. Родин, тобто, щоб ви розуміли, у канібалізмі приймали участь усі члени родини, навіть діти.
Немає у цьому списку й усіх рабо власників, яких було засуджено у СРСР (а скільки не засуджено, бо вони були членами компартії або депутатами), однак, за характером знущань й масових вбивств, це теж серійні вбивства. Бо вони вбивали на своїх фермах тисячі людей, й приймали участь у знущаннях й стратах рабів.
Багато серійників занотовано, як «советский» без акцентування на національність. Це в період СРСР робили навмисно, щоб уникнути національного питання, бо ж «братські республіки, братські народи».
От, наприклад, Алмазян Завен Саркісович, вірменин, який народився 5 травня 1950 року й записаний у вироку суду, як радянський серійний вбивця, ґвалтівник та некрофіл. Народився він у родині вірмен, що у радянські часи масово осідали у Ростовській області, утворюючи там великі поселення та клани. Саме ці родини започаткували там зерновий, аграрний бізнес, утворили кримінальні угруповання та наркоклани, а також займалися рабовласництвом.
На цей час вірмени з Ростовської області масово освоюють й окуповане ОРДЛО, віджимаючи під себе увесь агро бізнес Донбасу та приймають активну участь у пограбуванні зернових складів окупованого Маріуполя та знову ж відродили ринки з продажу людей до Ставропілля та Вірменії. Колись напишу про це, бо багато вже зібрано інформації.
От вам й дивне спів падання у часі та просторі. Серійник, який у 1969-1970-х роках тримав у жаху усю Луганщину та Ростовську область й сучасна війна. Його біографія та психопортрет дуже звичний для радянської людини: закінчив школу, вступив до технікуму, працював вантажником. Звичайна людина!
Школу у СРСР закінчували усі, навіть ті, хто мав великі проблеми з психікою, розвитком, затримками у фізичному та розумовому плані. Ці ж самі люди, маючи атестат, «вступали» до технікумів, ВУЗів, бо радянська влада гарантувала освіту усім, а хабар покращував життя тим, хто ледь-ледь читав, але мав навчатися далі, щоб отримати «путевку в жизнь». Такі люди швидко орієнтувалися в варіаціях життя, або ти вчишся, або ти комсомолець — активіст з твердою лінією партії.
Дуже хочу, щоб ви уважно прочитали наступний етап біографії Алмазяна:
З початку 1969 року Алмазян почав здійснювати напади на жінок, які проводив за одним і тим же сценарієм — приставляв до обличчя жертви ніж і казав, що її програли в карти (це було звичне явище на росії та на Донбасі- це для розуміння читачів, які не обізнані у місцевих колоритах життя-тому жінка майже не пручалась) , після чого відводив її в затишне місце і ґвалтував. Жертви у своїй більшості не подавали заяви у міліцію, бо були впевнені, що відпрацьовують борг рідної людини. Й тільки після опитування рідні, хто її програв й з’ясування, що «боргу» не було, жінка йшла у міліцію.
Під час третього нападу Алмазян втратив студентський квиток на своє ім’я, проте йому вдалося ввести в оману співробітників міліції, сказавши, що це не він зґвалтував, а квиток втратив незадовго до того. Злякавшись викриття, він пішов у військовий комісаріат і попросив покликати його на службу в Радянську Армію.
Ось тут я зупинюсь. Думаю, що у цей час дихання перехопило у багатьох читачів.
Так, ви побачили сучасну армію росії на етапі формування й зрозуміли, чому ми бачимо такі масові звірства.
Скажу більше, більшість з відомих маніяків-серійників, педофілів, ґвалтівників, геронтофілів, канібалів й навіть непіофілів радянського союзу служили у армії, частина з них мали відношення до селебріті того часу, тобто батьків військових посадовців, генералів, полковників чи партійних управлінців, більшість з маніяків працювали психологами та вчителями, керівниками дитячих гуртків, лікарями, але усі мали звичайний вигляд радянської людини й біографію: вчився, служив, комсомол, армія, одружився, діти, завод, школа, лікарня… тюрма.
Тільки декілька маніяків були настільки молоді, що не мали дружин.
А так, на фото, сірі люди радянського часу: сорочка, костюм, окуляри, затюканий погляд, сутулість, затертий портфель у руках, газетка, комуналка, дружина, діти, теща, путівка на море…
Кожна біографія з них, це калька, фотокопія, неймовірне відтворення сьогодення, обличь, біографій сучасних росіян, без винятку чи вони є строковиками, мобілізованими чи контрактниками російської армії чи просто середньостатистичною особою.
Це настільки дивно, що про це варто розповідати.
Тобто прошарок маніяків різних психотипів схиблення – нагадаю, що у радянські часи слухалися справи серійних маніяків педофілів, ґвалтівників, геронтофілів, канібалів й навіть непіофілів (зґвалтування новонароджених, немовлят, дітей у віці до року).
Армія у радянські часи, це такий собі «донбас», тобто спосіб сховатися від покарання, спосіб само затвердитися серед більш зламаних долею, й головне — спосіб розчинитися у середі сірих непомітних, одно типових людей.
У радянські часи армія вважалась чимось на кшталт «дурного дихання», ну, тобто не пощастило з «путевкой в жизнь» від комсомолу та по партійній лінії, люди йшли у армію, бо потім брали на гарну роботу, можна було поступити на навчання без «головняка», тобто без хабаря та зайвих іспитів, а ще, звичайно ж, після служби, брали на роботу у міліцію.
Служив Алмазян в одній із військових частин у Ворошиловграді. Так, як ми знаємо, у радянські часи срочники відбували службу по усіх союзних республіках, але все ж таки, «чорних» не посилали у елітні частини, розташовані по РФСР, а здебільшого у багатонаціональний Донбас.
Як служив Алмазян? Він у армії чистив свинарник, який належав частині. Там утримувалися свині, що здебільшого йшли на шашлички командирам частин, полковникам та генералам.
Звісно ж «білі люди», на кшталт «іконний арієц, тобто скрепний руський» не могли опускатися до такої роботи, то на таку брудну роботу ставили «нижчий клас». Українці вважались гарними будівельниками, бо все робили досконально й «на віка», а ось «чурки й чучмеки», умисно ставали на роботу в гноярки зі свинями, бо «це ж мусліми, для мусліма свиня то гріх». «Муслім»- так в радянські часи називали мусульман.
Ця посада дозволяла йому уникати пильного контролю з боку командування та отримати можливість йти у самовільні відлучки.
26 березня 1970 року Алмазян здійснив перший напад у Ворошиловграді, а наступні 2 тижні — ще 5 нападів. Вбачаючи серійний характер скоєних злочинів, керівництво обласного Управління внутрішніх справ направило на вулиці посилені міліцейські патрулі та добровільні народні дружини загальною чисельністю близько 300 осіб. Побоюючись затримання Алмазян почав вчиняти злочини у найбільш безлюдних районах міста, але це були виключно зґвалтування за методом «віддай борг».
14 квітня 1970 року Алмазян, покинувши самовільно військову частину, зчинив напад на 17-річну Світлану Мазуріну, зв’язавши її та заткнувши їй рот шматком вафельного рушника, зґвалтував та задушив її, скоївши з його слів своє перше вбивство.
Як трофей він забрав позолочений годинник жертви.
«Як трофей»- це підкреслюють усі серійники на слуханнях справ.
Відчуйте це «як трофей». Проговоріть це, щоб усвідомити реальність психології серійного вбивці, бо це допоможе вам зрозуміти війну й її закінчення.
Багато серійних вбивць створювали свої колекції трофеїв: пасьма волосся, зрізаного з жертви, прикраси, нижня білизна, якісь речі з сумочки, губна помада чи парфум.
Трофей…Це слово прийшло у обіходь радянської людини під час другої світової.
Критична більшість вояків радянської армії везла додому трофеї, зняті з вбитих, зґвалтованих, пограбованих людей та знищених війною міст.
Затрофеїть, означало здобути та збагатіти.
Над тим, хто з війни не привіз трофей люди сміялися.
Трофей не завжди мав бути та був знятий з ворога, тобто німця, німкені чи німецької хати. Ні, везли трофеї й білоруських, українських, скажемо так, радянських міст, зняті з вбитих та закатованих радянських людей.
Пізніше слово «трофей» у СРСР зайняло побутову нішу, наприклад, вкрадене на роботі стали називати «трофей».
Трофеї радянські люди везли з будь яких «гарячих» чи критичних точок. Наприклад, Спітак, коли там розбирали завали після землетрусу. Афган. Вірменія. Грузія. Україна…
Ми знову вийшли на нове коло сприйняття світогляду серійного вбивці з радянського часу до… так, ви вже самі зрозуміли, до сучасного російського вбивці.
16 травня 1970 року при спробі зґвалтування однієї з дівчат, які грали роль «приманки» для маніяка, було затримано мешканця Ворошиловграду, Віталія Власова, який зізнався у 22 епізодах вчинених ним у 1966—1970 роках зґвалтувань, зчинених по Луганщині за методом «віддай борг, тебе програли у карти».
Власов (засуджений на 15 років за зґвалтування), до речі, не був визнаний серійним ґвалтівником, бо по-перше, серійними визнавали лише вбивць, а інші маніяки –збоченці, педофіли, мали інший процесуальний «статус», та ще Власов мав партійних родичів й гарні рекомендації з комсомолу, бездоганну репутацію «звичайного робітника, гарного сім’янина».
По матеріалам справи було видно, що його красиво відводять від багатьох кривавих епізодів зі смертельним кінцем. Незабаром при спробі зґвалтування 13-річної дівчинки було затримано ще одного вірогідного маніяка, але й він також був серійним ґвалтівником, але непричетним до вбивства.
Кількість ґвалтівників в СРСР, це інша тема для розмови. Скажу коротко: у радянські часи сексу звісно ж не було, а ось масові випадки зґвалтування, групові зґвалтування були.
Якось старий суддя Свердловського суду, що вже був на пенсії, але радо ділився зі студентами своїм досвідом, сказав жахливу та не зрозумілу нам річ, що у Свердловську, Луганської області у 60-70 роки за 1 місяць ставалося до 50 згвалтувань, це при умови, що заяву у міліцію подавала лише кожна 5-та жертва, й більшість зґвалтувань приходилося на неповнолітніх, які боялися сказати правду матері, щоб не побила.
4 липня 1970 року Алмазян скоїв зґвалтування та вбивство 17-річної Ніни Зайкової. На місці злочину він залишив уривок газети «Сільське життя» зі слідами свінячого навозу, але слідчі не звернули на це увагу. Думаю, що це було зроблено їм навмисне. На 3-5 вдалому «полюванні» серійник завжди починає залишати слід для слідчих, граючись ними, вводячи у оману чи просто дражнячи.
22 вересня 1970 Алмазян здійснив напад, але він виявився невдалим, ґвалтівника злякали перехожі, які йшли на зміну на завод галасливою юрбою. На місці злочину він випадково упустив уривок простирадла, на якому був штамп військової частини. Однак через помилку у висновку експерта, який неправильно визначив значення напівстертих цифр, номер частини визначили зовсім іншу.
27 жовтня 1970 Алмазян скоїв вбивство 20-річної Лариси Рогової і посмертно її зґвалтував. У вбитої забрав одну сережку та кофту червоного кольору. Після цього вже почались серії посмертних зґвалтувань.
Взагалі, у цій справі, було цікавим те, що доведені жертви вбивства та зґвалтування, були виключно по Ворошиловградській області, хоча Алмазян відкрито повідомляв про серію вбивств та зґвалтувань, які він робив у Ростовській області, до армії та під час відпустки. Його було визнано лише, підкреслюю, лише у 3-х вбивствах та 12 зґвалтуваннях, хоча він відкрито та нахабно визнав себе винним у вбивстві 15 та зґвалтуванні 56 людей різного віку та статі, у тому числі неповнолітніх.
Моя думка, що у список жертв слідство навмисне не зарахувало кілька жінок та неповнолітню ромської національності та кілька чоловіків вірменської національності, а також жінок, які не подали заяви про зґвалтування, хоча ґвалтівник надав суду їх особисті речі й вказав місце злочину.
Досить тривалий час слідству було заборонено фіксувати випадки педофілії та зґвалтувань людей чоловічої статі. Тому багато злочинів не розкрито, а багато злочинців залишилися не покараними.
Особливо прикривали випадки непіофілії та серійних зґвалтувань, які відбувалися виключно до чоловічої статі.
Взагалі, з тої кількості злочинів, що відбувалась на теренах СРСР, оці 60 відомих, це крапля у морі. Розумієте? Це підтверджували й самі слідчі, які працювали у ті часи, або закінчували навчання та вже мали практику у органах слідства чи суду. Мені пощастило спілкуватися з такими людьми. То усі їх покази, це масове приховування сексуальних злочинів, особливо, якщо цей злочин вчинявся працівником з партійним квитком, військовим чи членами їх родини.
У 70-роки у місті Свердловськ, Луганської області, орудував лікар-маніяк, непіофіл, педофіл, який працював у місцевій лікарні й мав доступ й до пологового. Його злочини приховували усі лікарі, що з ним працювали, хоча не раз ставали свідками його сексуальних розваг. Жоден з цих лікарів не поніс кари й продовжив працювати у лікарні. А самого лікаря звільнили після скандалу з батьками, які виявили у немовляти сліди сперми у роті та на тілі, коли забирали з пологового будинку. Звільнили без передачі справи у суд. Його батько був членом компартії та дуже впливовою у місті людиною. Згодом родина переїхала кудись у росію.
Скільки насправді тих, хто потерпав від злочинів у радянські часи, невідомо. Як й невідома кількість збоченців-маніяків, які насолоджувалися своїми злочинами та владою над жертвами, уникали покарання та продовжували свій рід.
По народженню, серійники не завжди були росіянами за національним корінням (вірмени, руські, українці, литовці, латвійці, є навіть естонець) й не завжди були чоловіками, є така ж «славетна» стіна жінок серійних вбивць, які масово труїли своїх жертв чи займалися канібалізмом.
Чикатило народився на Харківщині, Оноприєнко на Житомирщині, а відомий на увесь радянський союз непіофіл Анатолій Бірюков народився у підмосковному місті Чехові. Його батько Микола Іванович Бірюков – воєначальник Радянської Армії, генерал-лейтенант, Герой Радянського Союзу.
Діяли маніяки майже на всій території СРСР. Але до суду доходили виключно ті справи, де серійник захоплювався, та починав полювати без зміни місця полювання.
Пік серійників чомусь прийшовся на 1960-1980 роки. Останній радянський серійник, це Чикатило, який продовжував свою чорну справу у 90-ті.
На разі на росії регулярно затримують серійних вбивць, період перед війною та ось вже під час війни, запам’ятався. як період затримання кількох родин канібалів у Ростовській області, які вправно продавали шаурму та біляші співгромадянам зі співгромадянами.
Зросла кількість серійних вбивств та злочинів й у ОРДЛО. Окуповані райони України, стали «меккою» для російських маніяків, я писала про це багато разів.
Увесь період війни в ОРДЛО з росії їхали та їдуть ті, хто хоче вбивати (я не маю на увазі військових, я саме про тих, хто реалізує свої збоченні у містах на місцевих жителях, дітях), а ще ті, хто розшукується на росії, швидко й без перешкод ховаються в окупованих районах.
Саме тому в ОРДЛО за часи окупації величезні втрати серед мирного населення, багато зниклих без вісті, особливо жінок та дітей. Окупація ОРДЛО та окупація Криму, окупація Херсону та інших районів України, мають свої відмінності, я це теж досліджую з точки зору криміналістики та психології.
Й все ж таки, СРСР плодив серійників та маніяків різних форм збочення з швидкістю принтера. Більшість з них не мали покарання, а саме покарання, тобто перебування на зоні, строк, відсидка, стало романтизмом та викликало повагу у громадян.
Зека, тюрма, злочин стали моральною нормою для росіян, як й факти приховування злочину. Бо, -повернуся до злочинів за часів СРСР — більшість злочинців залишилися не покараними, бо їх покривало суспільство, як з прикладом маніяка–непіофіла з мого міста.
Те, що ми бачимо на обличчях, поведінці, у моралі та психології сучасного росіянина, закладалося ось тоді, у радянські часи, коли зґвалтування жінки відбувалося за схемою «тебе програли у карти» й вона сприймала це, як норму життя, бо для суспільства нормою було снохачество, інцест, педофілія, непіофілія, канібалізм та інші збочення, які не тільки приховувалося, а й робилося нормою, бо «усі так живуть».
Взагалі, як що описувати кожну біографія радянських маняків, можна побачити сучасний світ росії, знайти відповіді на питання чому вони такі та чому там така якість суспільства.
Можливо, я повернуся до цього питання ще раз. Але вже й так «багато буком».
Тому, я хочу підвести висновки з цього жахіття
Написати цю статтю мене підштовхнула остання прес-конференція путіна, де він щось там обіцяв мобілізованим росіянам. Я передивилась її кілька разів. Коли путін закінчив своє бубоніння, відповів на усі заздалегідь підготовані питання, він замовк й трошки зависла пауза, він щось шкрябав на столі, а потім сказав «я не о чем не жалею».
Ось це я передивилась з десяток разів. Інтонація. Жест. Пауза. Каже фразу швидко, але видно, що це не підготована фраза, а щось таке, що вийшло зовні. Катарсис. «Я ни о чем не жалею»…
Мене багато хто з серійників СРСР вразив своїм психотипом, діями, хоча, якщо чесно, мене більше вразила якість (вірніше, відсутність якості) слідства, ніж поведінка людей найморальнішого з суспільство,
Більшість серійних вбивць, збоченців та маніяків жодного разу не пожалкували про скоєне. Невеличка кількість, яка просила пробачення у родичів жертв чи якось проявляла емоції. Це ті, хто не мав багатого «багажу», тобто міні-серійники від 3 до 5 жертв. Чим більше жертв тим менше емоцій, жодної емпатії до жертв чи їх родичів, й повне смакування подробиці своїх діянь, аж до отримання сексуального задоволення під час показів чи судового засідання. Спокій. Зверхність.
«Я не о чем не жалею» серійний вбивця-гвалтівник-канібал Чикатило повторив з сотню разів. Впевнено. Смаковито. З насолодою. З якимось підкресленням важливості виконаного завдання, буденно,але,як катарсис відбутого й насолода — я не о чем не жалею.
Як би я не читала усі матеріали справи Чикатило, я б не звернула увагу на цю фразу,яку так несподівано сказав путін — я ни о чем не жалею- а що саме важливо на ті інтонації, які в ній грали: буденність, впевненість, підкресленість важливості виконаного завдання, насолода.
Тому, давайте ще сьогодні-бо в тему- згадаємо Валерію Новодворську та її «Останній лист росіянам «Портрет»:
«Садист. Параноїчний психопат з маренням величі та надцінними ідеями. Патологічний брехун. Самооцінка неадекватна. Інтелект низький. Його особистість стрімко деградує. Живе в паралельному світі, відірваний від дійсності, зовсім не стикається з реальністю. Він її не розуміє. Як живуть люди, як відчувають, про що мріють, чому страждають – моральний ідіот не може навіть цього уявити. Та й не хоче… Створивши навколо себе штучний, наглухо запаяний світ, де повільно, роками варився в казані власної брехні та печерних забобонів, він остаточно втратив розум. Чи не совість, совісті там ніколи не було. Так, він не здатний до співчуття і співчуття, але при цьому сам є дуже вразливим і недовірливим.
Він не здатний кохати. Дуже уразливий і мстивий, напевно, вся ущербність і бажання поквитатися, заподіяти якнайбільше страждань усім до кого дотягнеться, виростають з дитинства, де він був зачмореним, безхребетним і безталанним заморишем на побігеньках… Боягузливий і спритний. Вічна боягузливість породила в ньому надмірну, найчастіше безглузду жорстокість у вчинках і неймовірну, жахливу цинічність. Його погляд на світ – погляд злісного мікроба з пробірки.Його мислення пропорційне масштабу особистості.Думає він вузько, шаблонно, установками та гаслами. Судження про навколишній світ і людей кустарні та обмежені…Як і будь-який тиран схильний до містифікацій, сакральних смислів, символізму. При цьому страшно закомплексований, відчужений, замкнутий та емоційно бідний. Компенсує свою неповноцінність у всіх сферах життя за рахунок придушення та знищення людей. Його система цінностей купірована, звужена до примітивної формули «свій-чужий», і є набором ідеологічних кліше:
— Росія Uber alles, Захід — вороги та чужинці;
— народ Росії — потенційно небезпечна худоба, яку потрібно тримати у вузді, періодично дражнячи пряником національної винятковості;
— влада — доля обраних, сенс влади — у ній самій та особистому збагаченні.
Втім, останнє давно перестало відігравати якусь роль і на перший план вийшли маніакальні ідеї гегемона імперії на Землі за будь-яку ціну та будь-якими засобами. Махровий вигодовування сталінських часів із психологією вертуха та рядового ката. Сірий у всьому, безликий, дріб’язковий. Увібрав у себе всю глумливу людиноненависництво конторської породи. Абсолютно безпринципний. Немає ніяких усталених, більш-менш моральних понять, крім зоновських… Усередині нього ховається забитий підліток, а зовні намагається тримати маску брутального, дотепного свого в дошку мужика. Словниковий запас у нього скупий, лексика рясніє вульгарними прислів’ями та кримінальним, міліцейським жаргоном. Йому дуже важлива думка про нього збоку, тому схильний до позерства та убогого, анекдотичного мачізму, як і всі закомплексовані люди. Виходить завжди безглуздо і шкода. Видно, що це просто натягнута личина, а під нею ще одна, а потім ще й так до самого дна, де в булькаючій, чорній, смердючій і огидній жижі, обхопивши рученятами коліна, що тремтять, сидить якийсь жовчний, забитий карлик…
Як політик він бездарний і нікчемний, бо дивиться лише у минуле і боїться будь-яких змін, як погрози своїй владі. І головне — він не знає, що таке зміни, він не розуміє цього…
Політично безплідний, бо одержимий своєю безмежною владою. Немов сталактит, самотньо висить він у своїй темній печері і насолоджується вогкістю, мороком та луною болю мільйонів замучених ним людей…
Хтось ще й досі намагається копатися у його душі, щоб щось там зрозуміти. А її там нема. Просто ні. Там усередині одне велике нічого…
І коли абсолютна нікчемність у плоті отримує в свої руки необмежену владу з червоною кнопкою, то виходить те, що ми бачимо сьогодні. Він хотів увійти до підручників історії, стати частиною великоруського епосу, вершителем доль, а увійде як банальний військовий злочинець, який злетів із котушок…
Він хоче, щоб його боялися, щоб тремтіли перед ним, але всі дивляться на нього з презирливою гидливістю, чекаючи на його швидку смерть.
У пеклі вже дивляться на годинник. Все готово!» (с).
Якщо ви побачили у цьому портреті опис путіна, я побачила ширше, значно ширше. Це портрет й серійного вбивці з радянського часу до сьогодення. Це портрет й звичайного солдата російської армії. Це портрет й звичайного, сірого, буденного, середньостатистичного, пересічного росіянина у його критичній масі. Це портрет росії!
