Розкажи мені, брате:
А як то воно - вмирати?
Вип'єм чаю чи кави
Й розказуй, мені цікаво.
Ніде стрітися нам, то ж розпитую просто неба.
Бо усі говорять від серця, ніхто - від тебе.
Брате мій із Одеси, Херсону, Івано-Франківська,
Сум дівочий, сльоза дитяча, туга батьківська,
Сорока, тридцяти, вісімнадцяти - Боже! - річний...
Ти хотів би, щоб ми зберегли ворогу обличчя?
Мабуть, так. Бо у кожного цього скота і ката
Має бути обличчя, щоб точно його впізнати.
Брате мій, я готуюсь не жити, а просто бути,
Бо немає такої помсти, тієй спокути,
Щоб зробить "як було". Вже не буде. І в цьому сенсі
Ми обидва загиблі. Ти зовсім, а я - в процесі.
На твоєму шляху пелюстки, на моєму - пастки.
І тобі не піднятись, мені ж - заборона впасти.
Я сміливо кажу "мій брате", бо ти не проти.
Мовчазні мої браття. Землі бо набрали в роти.
Тільки плачуть дощем, тільки вітром горнуть до себе
І шепочуть: "Жива? Живи... Ну чого ще треба..."
Треба чогось такого, чого не бува, гадаю:
Неземної любові, сторіччя земного раю,
Треба якось відмити цей бруд і усю отруту.
Та не буде цього, хоч повинно, повинно бути!
То ж скажи мені, брате, а як то воно - вмирати.
Маю знати.
22.06.2022, Львів
