"Що насправді відбувається за стінами Кремля: Еволюція, перерозподіл та «Третя сила»" - Олександр Сурков

Чужинець серед «своїх»

Міф про «всесильного чекіста» Володимира Путіна розбивається об просту історичну деталь: у системі КДБ СРСР він ніколи не займав ключових позицій. Працюючи на периферії в Дрездені, а згодом — у команді Анатолія Собчака в Санкт-Петербурзі, він залишався осторонь верхівки центрального апарату спецслужб.

Прийшовши до влади, Путін спирався не на весь інститут КДБ, а на вузьке коло особисто знайомих людей. Це була умовна «секція дзюдо», кооператив «Озеро» (Юрій Ковальчук, Микола Шамалов, Володимир Якунін, брати Фурсенки) та провінційні співслуживці по Ленінградському КДБ (Микола Патрушев, Олександр Бортніков, Сергій Іванов, Ігор Сєчін, Сергій Чемезов).

Центральний апарат системної спецслужби — «Московська Луб'янка» — сприйняв призначення Путіна директором ФСБ, а згодом його транзит на пост президента, без особливого захоплення. Вибори 2000 року показали, що ця система не була повністю підконтрольна Путіну: значна частина «чекістської кози ностри» грала на боці Геннадія Зюганова або коаліції Євгена Примакова. Проте через контроль над ЗМІ та адмінресурс «пітерським» вдалося перехопити важелі управління.

Тандем під прицілом та «Мюнхенський розворот»

Перша тріщина в монолітності системи сталася під час «рокіровки» з Дмитром Медведєвим. Не маючи вищої посади в країні, Путін зіткнувся із загрозою втрати контролю. Першим і останнім публічним розколом тандему стала ситуація довкола Лівії в березні 2011 року:

17 березня 2011 року: Медведєв наказав утриматися під час голосування за Резолюцію ООН № 1973, що відкрило шлях до військової операції НАТО.

21 березня 2011 року: Путін назвав резолюцію «неповноцінною» та порівняв дії Заходу з «хрестовим походом». Того ж дня Медведєв публічно відчитав Путіна, наголосивши, що такі вислови неприпустимі, а зовнішню політику визначає саме президент.

У той момент кооператив «Озеро» відчув хитання трону і почав переорієнтовуватися на Медведєва. Щоб відновити абсолютний контроль, Путін пішов на зближення з силовиками та повернувся до Кремля у 2012 році, але вже з чітким розумінням: старі механізми стримувань і противаг більше не працюють, а «вихід по-хорошому» для нього унеможливлений.

Ідеологічна спадщина Примакова та «Тіньовий штаб»

Примаковський блок «Отечество — Вся Россия» наприкінці 1990-х об'єднував потужних губернаторів, центральну номенклатуру та вищу розвідку. Попри поразку блоку, саме Євген Примаков став ідеологічним батьком «путінізму». Він сформував концепцію багатополярного світу, протистояння із Заходом та державного капіталізму під контролем спецслужб.

Ідеологічним підґрунтям для його подальших дій стала ще «Мюнхенська промова» 10 лютого 2007 року, де він задекларував вихід із ДОВСЄ, протидію розширенню НАТО та відмову від однополярного світу. Проте справжнім інструментом утримання власного оточення в покорі стала зовнішньополітична агресія.

Коли Примаков відійшов від активної політики, створена ним інтелектуальна та номенклатурна база нікуди не зникла. Під крилом колишніх системних спецслужбовців сформувався непублічний «мозковий центр» — середовище силовиків другого ешелону та регіональних еліт («Московська Луб'янка»), яке чекало свого часу, поки пітерський клан паразитував на сировинних доходах.

Еволюція поглинання: Від Криму до внутрішнього рейдерингу

Щоб убезпечити себе від заколотів усередині силовиків, 5 квітня 2016 року Путін створює Росгвардію на чолі зі своїм особистим охоронцем Віктором Золотовим. Передавши їй ОМОН, СОБР та Внутрішні війська, він створив персональну армію, підпорядковану напряму президентові, як противагу ФСБ та МВС.

Тим часом ресурси для збагачення кланів почали вичерпуватися:

Анексія Криму (2014): Дала короткостроковий ріст рейтингу («кримський консенсус») та держконтракти на будівництво інфраструктури (такі як кримській міст), але не принесла ефекту для приватного збагачення — регіон вимагав гігантських довгострокових інвестицій.

Донбас (2014–2021): Виявився економічним провалом. Промисловість була розграбована, а контроль перейшов до місцевого криміналітету.

«Київ за три дні» (2022): Перший етап повномасштабного вторгнення мав на меті повалення українського уряду та захоплення нових ресурсів. Злякані обличчя силовиків на засіданні РНБО (зокрема переляканий Сергій Наришкін) демонстрували, що навіть верхівка не вірила в успіх цієї авантюри. Повний провал бліцкригу змусив систему шукати нові джерела поживи всередині країни.

«Вкусно і точка»: Другий етап розграбування — скупка за безцінь майна західних брендів, які залишили ринок РФ.

Військовий канібалізм: Третій етап — «годування» кооперативу «Озеро» та наближених олігархів через астрономічні оборонні контракти.

Стрілянина біля Wildberries як маркер слабкості

Коли зовнішні джерела ресурсу вичерпалися, розпочався четвертий етап — внутрішній перерозподіл майна приватного бізнесу.

Яскравим маркером руйнування путінської арбітражної системи стала стрілянина 18 вересня 2024 року біля головного офісу Wildberries у центрі Москви. Конфлікт навколо злиття компанії з Russ та розлучення засновників переріс у збройне зіткнення. Владислав Бакальчук за підтримки чеченських спецпризначенців Рамзана Кадирова спробував силою захопити офіс, що призвело до загибелі двох охоронців-інгушів.

Путін не зміг або не наважився публічно прийняти жодну зі сторін. Цим самим очільник Кремля втратив функцію верховного арбітра, що стало сигналом для всіх кланів: диктатор більше не контролює силові конфлікти всередині країни.

Сценарій транзиту

Важливо розуміти: мафіозна система силовиків та олігархів не переслідує ідеологічних чи політичних цілей. Їхня єдина мета — контроль над ресурсами. Вони не вміють і не бажають інвестувати у розвиток. Підхід силовиків полягає в тому, щоб дати чужому бізнесу вирости, а потім захопити його через кримінальні переслідування та рейдерство.

Зараз система входить у фазу чергового перерозподілу та логічного фіналу:

Перший етап: Перерозподіл бізнесу на тлі українських далекобійних ударів та вичерпання бюджету. Активно йде поглинання малих і середніх мереж АЗС, логістичних операторів та рітейлу. Якщо фінансування ВПК похитнеться, розорені підприємства перекуплять структури, пов'язані з «московським» крилом.

Другий етап(зараз ми тут) : З'ясування стосунків між «Пітерською Луб'янкою» та «Московською Луб'янкою». Це виразиться у тихій кадровій реструктуризації ФСБ, Росгвардії та ФСО. На посади заступників керівників почнуть призначати нових, непублічних людей, афілійованих із новими фінансово-промисловими холдингами.

Третій етап (Державний переворот): Путін, який остаточно втратив зв'язок із реальністю та оперує безумними тезами (від «печенегів» до «касаток»), стає токсичним баластом для всіх угруповань. Його маразматичні висловлювання лише спрощують завдання з його усунення.

Під будь-яким приводом (стан здоров'я, «добровільна» відставка) Путіна усунуть від влади. Новий виконувач обов'язків, або трохи пізніше президент який представлятиме «Третю силу» (консолідований союз технократів та силовиків второго ешелону), негайно зупинить війну та погодиться на умови повернення до кордонів 1991 року.

Причина суто прагматична: «нові території» потребують колосальних інвестицій та є токсичним пасивом. Інтерес нової російської еліти полягає не у володінні руїнами, а в скасуванні санкцій, збереженні вкрадених внутрішніх активів та реінтеграції у світову економічну систему.

Фінал: Точка неповернення для кремлівського режиму

Агонія диктатури рідко буває раптовою — вона визріває у кабінетах, де замість доповідей про реальний стан справ шепочуться про переділ чергового нафтопереробного заводу чи торговельної мережі.

Путін остаточно перетворився на бранця власного міфу. Людина, яка колись ефективно маніпулювала протиріччями між «пітерськими чекістами», «демократами» та олігархами, сьогодні втратила головне — здатність гарантувати безпеку та прибутки власній еліті. Його марення про «багатополярний світ», історичні екскурси до печенегів і геополітичні фантазії більше не конвертуються у яхти, західні активи чи спокійне життя його оточення. Вони конвертуються лише у санкції, втрату ринків та українські дрони над московськими НПЗ.

Історична іронія полягає в тому, що режим знищать не «ідейні опозиціонери» і не зовнішній тиск у чистому вигляді, а сама мафіозна природа побудованої ним держави. Коли прагматична «Московська Луб'янка» разом із новим поколінням технократів зрозуміють, що токсичність диктатора загрожує їхньому особистому виживанню, рішення буде ухвалено миттєво.

Для «Третьої сили», яка готується перебрати важелі управління, капітуляція та відхід до кордонів 1991 року не будуть поразкою чи трагедією. Це буде холодний бізнес-розрахунок: скинути з балансу зруйновані, токсичні та затратні території, аби врятувати власні капітали, зняти санкції та повернутися до звичного споживання залишків російського національного багатства.

Парадокс системи, створеної Путіним, полягає у тому, що вона не передбачає спадкоємності ідеології. Вона тримається лише на страху та вигоді. Як тільки зникне перше і вичерпається друге — трон розсиплеться, а від «величі» диктатора залишиться лише довгий список злочинів та короткий рядок у підручниках історії про ще одного правителя, який переоцінив власну силу і став жертвою своїх же поплічників.