Взяв сьогодні участь у черговій розмові в форматі Chatham House. Темою розмови був стан українського громадянського суспільства зараз та - на перспективу - після завершення війни / припинення бойових дій.
Традиційно поділюся тут частиною того, що сказав сам у тій дискусії.
1. Культурний шок від переїзду в іншу країну/культуру менший, ніж культурний шок повернення в ту країну/культуру, з якої людина виїхала. Я це відчув на собі, коли рік викладав у США. Те саме, звісна річ, буде з багатьма українцями, які зараз перебувають в ЄС. Але аналогічна логіка стосується і всіх, хто в Україні, лише трохи в іншому вимірі: психологічний шок від переходу від стану війни до стану миру буде гострішим і болючішим за психологічний шок від переходу до стану війни.
2. Що довше триває війна, то більше вона сприймається як статус-кво; відповідно, то більше політичних гравців _бояться_ моменту припинення війни.
Припинення війни дуже боїться Кремль - бо що він буде робити зі вчорашніми "СВОшниками"? Як запобігти їхньому перетворенню на потворний російський ерзац громадянського суспільства, тобто як не дати їм стати самокерованою спільнотою?
Припинення війни дуже боїться НАТО, бо від того моменту одразу постає питання: на кого наступного нападе Росія? В її перетворення на миролюбну країну насправді не вірить ніхто, це казочки для частини неуцького електорату.
А що думають про припинення війни на Банковій, найкраще показує свіжа історія з тендером на закупівлю протиударних щитів для розгону демонстрантів.
3. Після війни нинішній владі доведеться поступитися принаймні частиною її нинішніх "надзвичайних" повноважень. Це боляче і це лякає, бо одразу постає питання: якщо почати поступатися (а це неминучий крок), де цей процес зупиниться? Отже, після війни на нас чекає не повернення до якогось довоєнного статус-кво, а новий і дуже конфліктний перерозподіл владних повноважень, і то одразу на двох рівнях: між особистостями (це на поверхні) та між інституціями (оце найважливіше). Це породить великий конфлікт всередині політичної та бізнесової еліти, до якого також долучиться громадянське суспільство - частково на боці якихось політичних гравців (ситуативні союзи, як було на Майдані), а частково, дай Бог, на власному боці, обстоюючи оптимальний баланс розподілу владних повноважень між інституціями, хай в чиїх це буде особистих ситуативних інтересах.
Я, наприклад, можу доволі чітко сказати, якими саме повноваженнями й на користь яких саме інституцій має поступитися МОН. Але "ціна питання" значно вища, коли йдеться про обласні адміністрації або, наприклад, силові структури. А ці питання неминуче також постануть. І це буде така виснажлива боротьба всередині суспільства, що багато хто психологічно тужитиме по... стану війни, коли принаймні було чітко зрозуміло, де "свої" (зі всіма їхніми недоліками), а де "чужі".
Розумію, що цей прогноз не дуже втішний для тих, хто живе мрією - "От настане мир, і тоді, нарешті, заживемо!". Ну як заживемо. Справді, масових смертей щодня і щоночі вже не буде. Але життя - це боротьба, яка особливо загострюється в так званих точках біфуркації. Ну ось, на нас така точка біфуркації очікує не в момент припинення бойових дій, а якраз в перші місяці після нього. Краще розуміти це заздалегідь, бо це розуміння допоможе в потрібний момент зберегти психологічну стійкість. А вона тоді ой як знадобиться.
