Отже, на сьогоднішній день вздовж кордону з Україною командування зс рб розгорнуло 7- 6 БТГр + 1 ТГр, які офіційно виконують завдання із «прикриття державного кордону».
Це підрозділи зі складу:
— 38-ї окремої десантно-штурмової бригади (одшбр) — 2 БТГр.
— 103-ї окремої повітряно-десантної бригадти (опдбр) — 2 БТГр.
— 6-ї окремої мотострілецької бригади (омсбр) — 2 БТГр.
— і зведена тактична група зі складу 5-ї окремої бригади спеціального призначення (обр СпП).
Однак, не слід вважати, що це угрупування білоруських військ стале і виконує поставлене їхнім військовим керівництвом завдання у одному й тому ж складі. Воно періодично зростає, або зменьшується. Наприклад, нещодавно у цю зону була перекинута БТГр зі складу 11-ї окремої мотострілецької бригади (омсбр). І зараз уточнюється — це задля ротації, чи на підсилення? Так само, у район Бреста була переміщена ще одна БТГр зі складу 6-ї омсбр.
Незмінним у цьому сенсі залишається лише одне — присутність підрозділів зс рб у прикордонній смузі. Більше того, це лише частина зс рб, причому далеко не основна. По суті, це лише високомобільний компонент білоруського війська, підсилений парою мотострілецьких батальонів, і не більше того.
Характерно, що білоруські війська в ході свого «підсилення кордону» поблизу України майже демонстративно займаються достатньо красномовними речами — тренуються долати водні перешкоди, висаджуватися з вертольотів, формувати та використовувати ДРГ зі складу своїх ССО на український території (а дехто каже, що вони вже їх викроистовують), облаштовують у інженерному відношенні окремі ділянки місцевості, ведуть приховане, а місцями відкрите спостереження за українською територією (всякі там беспілотні «самольотіки» запускают, станції РТР та РЄБ порозгортали). Більше того, за допомогою росіян, дуже суттєво наростили систему ППО на південному операційному напрямку і таке інше. Тобто ззовні явно демонструють свої «агресивні намагання».
В цьому контексті, варто зазначити, що протягом останніх двох місяців керівництвом білоруського війська організувало та провело цілу низьку «стратегічних» навчань, головною метою яких була так собі «перевірка бойової готовності» військ. Простіше кажучи, білоруське військове командування провело під виглядом навчань нарощування сил і засобів у ключових системах життедіяльності свої військ.
Зокрема:
— Завершилось тактико-спеціальне навчання зі спеціалістами військ зв’язку зс білорусі (проводилось з 11 липня ц.р. під керівництвом начальника зв’язку ЗС – начальника управління зв’язку ГШ генерал-майора О.Міщенка).
— Ще раніше, із тилом та Транспортними військами зс білорусі були проведені точно такі ж навчання.
— Про мобілізаційні навчання (так, ті самі «12 разів подовженні») я навіть не згадую. Вони, правда, м’яко кажучи, за своїми реальними результатами, не сильно «вдалися», але то таке.
— А до того, керівництво зс білорусі під виглядом цілої низьки навчань різко наростило та підсилило свою систему оперативного та бойового управління, особливо в частині розгортання польових ПУ та ЗКП.
І т.д. Я можу прераховувати всі ці заходи білоруського військового командувння «у рамках підготовки до вторгнення» ще довго.
До всіх цих фактів суто військової активності пана Лукашенко, можно додати гучні і дуже «тупі» заяви його самого та інших його прибічників зі складу нинішнього лукашенківського режиму. Починаючи із «створення південного оперативного командування», закінчуючи обіцянками «вдарити ракетами куди треба» і сумісної російсько-білоруської «ядерної» ІпСО по залякуванню всіх навколо.
Тобто, якщо зважити на все це разом, ззовні складається враження, що режим Лукашенко дійсно готується до «вторгнення» на терени України.
І ось завтра, чи післязавтра таки вторгнеться.
Але при більш грунтовному та детальному погляді на це питання стає зрозуміло, що щось з цим «майже вирішенним» вторгненням якось «не так».
Почнемо з деталей, які при певному аналізі, в цьому відношенні, малюють досить дивну картину.
— Готуючись до «вторгнення» в Україну, керівництво Білорусі разом з тим якось дивно себе поводить. Наприклад, протягом останнього місяця відправляє зі своїх баз та складів боеприпаси, військову техніку і обладнаня до росії. Наша група (ІС) нарахувала, принаймні, 3 ешелона (по 20-24 вагонів в кожному) з БК та ОВТ, відправленних з залізничних станцій під Мінском у бік федерації (і я не схильний до того, щоб вважати, що таких станцій відправки — одна чи дві, їх явно більше).
Погодьтеся, напередодні нападу на не самого слабого «супротивника», відправляти в «ешелонних обсягах» для потреб «дяди Вани» гостро необхідні самому, задля ведення реальних бойових дій, ресурси та предмети МТЗ — не зовсім «розумний» хід.
— 7 днів назад, демонстративно, майже «під камери» було звільнено генерал-майора Олександра Шкіренка з посади начальника головного організаційно-мобілізаційного управління — заступника начальника генерального штабу збройних сил білорусі і зараховано в розпорядження тамтешнього міністра оборони. Так би мовити, за «упущення в мобілізаційній роботі».
А до того в інформаційний простір були активно вкинуті відомості про те, що таке собі «соціологічне дослідження Chatham house» показало, що лише 4% білорусів підтримують «пряму участь білоруського війська у російсько-український війні на боці рф».
Я не думаю, що це є таким собі збігом.
— Власне, самі білоруські війська ведуть себе у прикордонні також достатньо дивно. Замість того, щоб ховатися, маскуватися, облаштовувати приховані позиції та райони зосередження ударних угрупувань вони майже на показ, демонстративно переміщуються днем, відкрито розвантажують\завантажують штатну техніку і озброєння на залізничних станціях, прямо ввиду наших прикордонників облаштовують свої позиції і взагалі поводять себе так ніби «вони тут тимчасово» і лише «формально».
— Основна маса білоруської артилерії (як ствольної, так і реактивної) також поки залишається на місці і до кордону з Україною не переміщується. З 5-и білоруських артилерійських бригад і полків та однієї арт-групи у прикордонні знаходиться лише два «юніта», (в районі Бресту 111-я окрема гвардійська артилерійська бригада та 1199-й реактивний артилерійський полк), але це їхне «штатне» місце дислокації, там вони знаходились й до війни. Більше того, підрозділи цієї бригади та полку не виведені з ППД та розподілені вздовж кордону, як би було при умові підготовки «вторгнення», а по суті займаються «повсякденною діяльностю». Погодьтеся, «напередодні вторгнення» це якось дивно.
— Ну й головне, чим Білорусь намагається нападати? Адже ніяких ударних угрупувань у гіпотетичних районого бойового призначення не розгорнуто. Ба, навіть не зосереджено. Тобто, оперативне розгортання навіть ще не починалося. Переміщення 1-2-х батальонів «туда-сюда» за таке — прийняти неможливо.
Також, очевидно, що в разі прийнття рішення про «вторгнення» в Україну силами білоруського війська, його ударні угрупування, в тій чи іншій мірі, були би підсиленні російськими військами. Так, невеликими у обсягах (бо росіянам зараз «самим не вистачає»), але перекидання російських військ у певних обсягах вже відбувалося би. Його також поки не спостерігається.
Ну й так далі, «дивних речей» у поведінці білоруського війська саме «напередодні його вторгнення в Україну» я можу перераховувати ще багато.
Спробуємо зробити проміжний висновок.
1. Якщо твоє військо реально готується до вторгнення на територію сусідньої держави, яка за військовою потужністю явно «не з слабких» (а я не думаю, що білоруське та російське військове керівництво, перебуваючи у тверезій та свідомій памяті, вважатиме Україну зараз «незначною» у військовому відношенні), то воно явно буде демонструвати зовсім інший «тип своєї поведінки».
2. Все це, звичайно, може бути результатом добре продуманої та спланованої кампанії дезінформації і в реальності вони таки дійсно зібралися «вторгнутися». Але тут, вже включаються фактори та міркування зовсім іншого штибу, стрітегічного (про них нижче).
Теперь, від «деяких деталей» перейдемо до більш ширших міркувань та думок. На той самий, стратегічний рівень.
1. Об’єктивно, на сьогоднішній момент, сконцентрувати на території Білорусі додаткове потужне угрупування виключно власних військ, тим більше ресурсно й матеріально забезпечувати введеня ним інтенсивних бойових дій широкого масштабу, російське командування не може (інакше, вони й досі знаходились би десь під Ірпенем). По суті, поразка російських військ під Києвом весною нинішнього року «виключила» такий варіант подальшого розвитку подій. А це, у стратегічному сенсі, означає неможливість досягнути цілей всієї війни «одним елегантним ходом» західніше Києва. Потрібні якісь «інші шляхи» на цьому напрямку. В такому сенсі, найбільш оптимальним є його «білорусізація». Тобто, передача ведення війни тут переважно «під білоруську юрісдикцію». Іншими словами, примушення Лукашенко вести та «оплачувати» війну проти України переважно власними силами.
І як вважають нині в Кремлі, у них цілком достатньо важелів та інструментів «впливу» на Лукашенко, щоб цього добитися.
2. Але, за реальною, прагматичною оцінкою перспектив ведення війни на цьому стратегічному напрямку «переважно білоруськими силами», вони виглядають, м’яко кажучи, не дуже позитивно. Ні практично (у військовому та ресурсному сенсах), ні морально, білоруське суспільство, у свій переважній більшості, просто не готово до довготривалих, кровопролитних та жорсткіх боїв із численими втратами та руйнуваннями ( в тому числі, на власній території). А реальне вторгнення на територію України цілком ймовірно може спровокувати у самій Білорусі просто-таки тектонічні соціально-політичні зрушення. Ні Лукашенку, ні Кремлю цього зараз й даром не потрібно.
3. І потім, а які, власне, причини і потреби у Кремля взагалі «підтримувати напруження» на цьому стратегічному напрямку? А ось вони, якраз, цілком понятні та зрозумілі.
Сили оборони України, проводячи нині Стратегічну оборонну операцію, задіяли для відбиття російської агресії лише частину своїх оперативних резервів (та й то, не більшу), поступово і одночасно формуючи та нарощуючи свої стратегічні резерви. Більше того, нарощування темпів та обсягів військово-технічної допомоги Україні з боку її західних союзників, у цьому сенсі, взагалі створює для Кремля та його маріонетки у Мінську, скажимо так, зовсім іншу «зовнішньо-політичну», а головне — воєнну реальність, де їх будуть довго та вдумливо бити, безпосередньо на полі бою та ізолювати від зовнішнього світу. Тобто, питання «сковування» стратегічних резервів України, в такому разі, стає по суті питанням — профукати чи не профукати війну в Україні остаточно.
4. Але ж в такому разі, постає питання — все ж таки, яким чином виконати це «завдання» в таких несприятливих для себе умовах, коли майже «все проти тебе»?
Правильно, примусити верховне воєнне командування ЗСУ й загалом військово-політичне керівництво України (в тому числі й за допомогою військових методів, тобто демонстрації практичної військової активності) повірити в реальність «білоруського вторгнення» и примусити його до нього реально готуватися ( в тому числі і в першу чергу, практично зосереджуючи та розгортаючи на білоруському напрямку свої резерви). І дуже бажано, щоб це були, перш за все, стратегічні резерви України.
Підсумуємо.
У реальність так званого «білоруського вторгнення» можна вірити, або можна не вірити. Це як із вірою у святість макароного бога. Це справа особиста й кожного.
Але, на мій, м’яко кажучи, чудернацький для когось погляд і спосіб співставлення подій та фактів, на сьогоднішній момент, до «вламування» білоруських військ у заповідні місця українських «поліщуків» ще достатньо далеченько у масштабах нинішньої війни.
Тим більше, що самі по собі тамтешні українці хоча й призводять враження малоемоційних і зосередженних «у самих собі» людей, мають цілу купу традицій, як без сліда та зайвої рефлексії, майже із посмішкою «ховати» у місцевих лісах і болотах цілі підрозділи непроханих гостей. «Поліщуки» вони такі, завзяті у цій справі фахівці ще з давніх часів.
