Перша проблема це відсутність розуміння у виробників довгострокових планів закупівлі зброі Міністерством оборони. Тобто, Міноборони готово зараз закуповувати багато зброї та техніки, але не може пообіцяти закуповувати цю зброю через 2-3 роки. І коли виробник не розуміє довгострокового ринку збуту, то він звичайно ж дуже обережно буде нарощувати виробництво. Ще однією проблемою тут є те, що багато виробників не хотіла нарощувати виробництво, бо думали що війна скоро закінчиться і тут теж вина найвищих органів влади, які дуже часто переконували суспільство в швидкій перемозі і закінченні війні.
Йдемо далі. Коли Міністерство оборони формує замовлення до виробника, то воно відштовхується від потреб, які їм озвучив Генштаб і від можливостей самого виробника. Умовно кажучи, якщо їм треба 100 одиниць техніки, але виробник каже, що може виробити лише 50, то його запитають чи зможе він наростити виробництво, як швидко це зробить і скоріш за все вони зійдуться на цифрі посередині - 70. І на якій би цифрі не зійшлись Замовник з виробником, але тут виникає проблема. Вона полягає в наступному.
Існуюча схема підписання контрактів з Міноборони не дозволяє виробнику створити безперервне виробництво. Тобто, виробник може виконати умови одного контракту, а потім сидіти декілька місяців і чекати підписання іншого контракту. Звичайно, в цей період виробник, на свій страх і ризик може утримувати об’єм виробництва на певному рівні, виробляти на склад, щоб потім продати Міноборони. Але головний ризик тут полягає в тому, що в якийсь момент Міноборони не захоче підписувати новий контракт, бо союзники щось дали бесплатно або просто грошей нема.
І тому враховуючи ризики, перерви роботи з змовником не дозволяють виробнику планувати виробництво. Не дозволяють вибудовувати роботу з постачальниками. І саме тому виробництво може розвиватись хвилями. Умовно, 2-3 міс може зростати з 3 до 5 САУ на міс, потім впасти до 3, потім знову зростати до 6, а потім знову впасти до 2. Тому коли ви чуєте про якісь рекорди виробництва, то завжди враховуйте ці моменти.
І це ще не все. Ще однією серйозною проблемою, я вважаю нездатність масштабувати продукт. От скільки раз ви чули про наші круті безпілотники або морські дрони і як часто ви чуєте про масові атаки цієї зброі на ворога?
Для порівняння, ворог зараз щомісяця запускає по 300-400 Шахедів в місяць. А ми не можемо запустити навіть 100!
Насправді, проблема дуже тісно зв’язана з проблемою, яку озвучував раніше. Так само як у напрямку досліджень та розробок, так само і у виробництві, нам не вистачає координації та співпраці між виробниками.
От візьмемо для прикладу ті самі Богдани. Чи міг би їх виробляти, скажімо не один виробник, а декілька? Міг би. Різних машинобудівних компаній в нас купа. В нас багато виробників сільськогосподарської техніки. Нагадаю, що той Харківський тракторний завод виробляв радянську САУ Гвоздіка. Тільки для цього необхідно передати технологію іншим виробникам, наприклад через ліцензійне виробництво. І це стосується не лише Богдани, а іншої техніки та зброі.
Знову ж таки, можна згадати приклад з 2СВ. Відомий бомбардувальник B-24 був розроблений компанією Consolidated Aircraft. Однак, він вироблявся 4 різними виробниками, в тому числі і компанією Форд, яка до того виробляла авто!!! І тільки тому що Форд отримав право на ліцензійне виробництво з повною технологією виробництва самого літака. Аналогічно танк Шерман виробляло 10 різних виробників і теж тільки тому, що їм передали ліцензію.
Зараз механізм ліцензійного виробництва дуже поширений в світі. Навіть компаніі в Україні так працюють. Для прикладу автоматична українська гвинтівка Форт-224 це ліцензія ізраїльської гвинтівки TAR-21.
Однак, в нас вже два роки триває війна, а цей досить популярний на Заході механізм в нас не працює в середині краіни...
