Колишній політв’язень Олег Сенцов свідомо проміняв прибутковий бізнес на кіно, яке наразі приносить невеликі гроші. Тим не менш, він планує розвивати власну кінокомпанію. Про колонію в заполярному Лабитнангі Сенцов згадує, що там було не так холодно, як у Якутії, проте сумніше. Це, а також нову школу доньки Аліни, здоров’я матері та наслідки голодування режисер обговорив із журналісткою Крим.Реалії Анжелікою Руденко. Радіо Свобода публікує заключну частину інтерв’ю. Першу частину можна прочитати тут, а друга – тут.
– Олеже, розкажіть про Лабитнангі і в’язницю. Ми були шоковані. Ви знаєте, у нас камера там витримувала максимум 40 хвилин у тих морозах. Як ви там виживали і боролися з суворим кліматом?
– Там так, холоднувато.
– Холоднувато? Там півроку сніг лежить.
– Вісім місяців.
– І як ви рятувалися?
– Всі виживали, і я вижив. До цього в Якутії був півтора року, вже був підготовлений, а в Якутії холодніше, ніж в Лабитнангі. Вона хоч і південніше, але холодніша. У Лабитнангі просто більш сиро, вітер і місце таке саме по собі набагато гірше, ніж інші місця, де я був.
– Чим гірше?
– Ну не в плані клімату, клімат у таборі – не найголовніше. Є більш такі речі... Це окрема розмова і важко пояснити людині зі сторони. Табір від табору різниться, в’язниця від в’язниці різниться. Я багато де їздив, мені є з чим порівняти, і це одне з найсумніших місць. Але це окрема розмова.
– Ваша сестра (Наталія Каплан – ред.) виступала в Європарламенті і говорила, що це окремі тортури – відправити кримчанина за полярне коло. Це ще й психологічно тиснуло, крім того, що це фізично важко?
– Я, знову ж таки, не люблю гучні слова – тортури та інше, не вживаю таких речей. А щодо цього – так, північні табори створювалися для того, щоб люди там страждали, це так. Тобто утримувати його там сенсу ніякого немає, в сучасних таборах мало де вже працюють. Як раніше показували, що зеки там з пилами щось пиляють – ні, такого вже дуже мало, у нас тим паче цього немає.
– Це колонія суворого режиму. У вас був якийсь особливий режим, чи ви були разом з іншими ув’язненими? Чи ви були ізольовані?
– Ні, я перебував разом з усіма ув’язненими в бараці. Єдине, що в мене була червона смужка. Мені її поставили в Лабитнангі – схильність до вчинення втечі, це найнебезпечніший в’язень.
– Чому вам дали цю червону смужку?
– По-перше, її дають багатьом, у кого великі терміни, тому що людина не хоче сидіти довго, вона думає про втечу. Це по-перше. Але до цього у мене її не було, саме там мені дали, більше з бажання мені нашкодити і краще мене контролювати.
Це невелика така шкода, дріб’язкова, тобто цього повно. Це не було як такою стратегією – зробити йому гірше. Сказали: відвезти подалі, щоб він страждав – відвезли подалі, щоб він страждав. Усе.
– Тобто ваш режим від інших ув’язнених нічим не відрізнявся?
– Ви повинні розуміти таку річ, що є офіційні правила, ПВР – правила внутрішнього розпорядку. Вони єдині для всіх тюрем і таборів Росії, але внутрішнє реальне життя, як самих ув’язнених, так і місцевої адміністрації дуже сильно відрізняється. Тому що місцеві роблять все, що вважають за потрібне.
Перевірка приїде, перевірить – все гаразд, всі по стойці стануть і скажуть, що ми всі задоволені, все гаразд. А як всередині, ви ніколи не дізнаєтеся. І тому там всім дуже погано, мені було в тому числі.
Просто мені ще політичний момент створював спроби щось зробити. Але це було до голодування. Після голодування вони старалися вже все… (здіймає руки, ніби відгороджуючись) До голодування в них були спроби мене підловити, після голодування вже зрозуміли – ні, хай сидить.
– Коли ми шукали інформацію про цю колонію «Білий ведмідь», знайшли відео, як там святкували Новий рік.
– Це дурка повна.
Ти розумієш, де ти перебуваєш, і тобі такий показують цирк.
– Так, там собака співає.
– Ні, там все в такій ось стилістиці.
– Ми готували матеріали, знайшли унікальне відео, на якому вас побачили вперше за кілька років. Чимало російських пропагандистських ЗМІ тоді це опублікували лише після того, як їм зробили такий злив, і ми отримали це відео.
– Ви знаєте, все, тьху-тьху, закінчилося добре. Я за ці 145 днів став добре розбиратися в здоров’ї, особливо в здоров’ї людей, які помирають. Коли в мене був пульс 40, і все це було дуже сумно. І там всі дані були дуже погані. Зрозуміло, що мені говорили, вмовляли. Я просто дивився дані, намагався контролювати, що відбувається, але я вже під кінець нічого не контролював, вже нічого не розумів останній місяць, як у тумані такому. Тоді я знявся.
Вони теж говорили, що наслідки будуть дуже сумними, бо там і в кардіограмі зміни, що серце, напевно, вже не відновиться, і нирки – одна теж показувала проблему. І печінка збільшилася, вони кажуть, що все – це вже речі, що не повернутися. Але потихеньку, потихеньку, потім обстежили і сказали, що начебто ти відновлюєшся.
Зараз мене теж в Феофанії обстежили і нічого такого страшного не знайшли. Теж печінка, як і раніше, трохи збільшена, але кажуть, що, може, нічого страшного, може, через те, що ти трохи більше, ніж стандартний. А так дані по самій печінки, я не знаю медичних термінів, але змін немає таких. Тому я вважаю, що я взагалі відбувся легко, без наслідків. Це дуже дивує, але там вони намагалися, щоб я не помер. Самі розумієте, вони не були в цьому зацікавлені.
– А коли ви зрозуміли для себе, що все – треба закінчувати, далі продовжувати не можна. Через загрозу насильницького годування?
– Її постійно застосовували, коли я на другому місяці пересів на пероральний прийом цієї медичної суміші, трошки приймали білки, тому інакше неможливо було. Тому я тягнув час, я ж не знав, скільки це затягнеться, я не знав, скільки я витримаю навіть на ній. Все одно, це невелика підтримка, але не порятунок абсолютно. Продовжував втрачати вагу, продовжували погіршуватися всі медичні показники.
Тому довелося вже припиняти, тому що я розумів, що боротися далі безглуздо, я можу тільки померти. І я все-таки був не самовбивця, мені потрібно було зробити свою справу, і, як би не важко було визнавати, але довелося відступити.
– Кілька коротких питань. Олеже, ми знаємо, що ви не любите банальщину...
– А хто її любить...
– Або коли «журналісти колупаються у тебе в душі, як у власній кишені». Тому у мене є кілька питань про ваше нове життя, відповідайте за бажанням. Чим ви заробляли гроші до анексії, адже тоді ви вже свій комп’ютерний клуб продали?
– Я заробляв на кіно, в мене були якісь кінофестивалі, якісь роялті давали за покази, якісь були продажі фільмів, якісь ще фонди давали грошей, в які був закладений твій гонорар. У мене були такі невеликі гроші, на яких я просто тримався на плаву, але це було не співмірно з тим, що я заробляв у бізнесі. Але я пішов на це свідомо, розуміючи, що кіно мені цікаве, а гроші самі по собі мені нецікаві. Але я розумів, що за це я купив квиток у кіно, грубо кажучи, увійшов у цей світ до всіх цих подій. Я розумію, що далі в мене буде «Носоріг», ще, ще проєкти, їх вже читають люди, серйозні продюсери, які зі мною працюють. Я розумію, що в мене великі перспективи, у фінансовому плані вирулю на попередній хороший рівень.
– А зараз ваша творча діяльність приносить реальні доходи?
– Ну ось вчора був у Львові на форумі, так, мені за «Маркетера» почали перераховувати гроші, за «Життя», за пять перевидань дитячих оповідань, ось зараз же їх перевидали. перше було видання «Ларгус», зараз я співпрацюю зі «Старим левом» («Видання старого лева» – ред.). Ми обговорили нашу стратегію і вирішили, що ми до смерті будемо співпрацювати, тому що ми одне одного влаштовуємо, у нас великі плани, тому будемо далі друкуватися. Заплатили аванс, і якісь вже тиражі пішли.
– Вирішилося вже якось ваше квартирне питання?
– Ну воно вирішується, це справа не швидка, плюс вони хочуть врахувати наші побажання – обрати те, що нам буде найбільш комфортно.
Ось ми днями телефонували, вони займаються цим питанням, підберуть варіанти, ми подивимося, оберемо те, що нам найбільше підходить. Тому що тобі ж не подарують як коня – на, тримай.
– Ви вже ухвалили рішення – вся сім’я переїздить з Криму?
– Це складне питання. Ми розберемося.
– На кого ваша донька Аліна вчиться?
– Вона в 11-му класі. Вона переїхала ще до мого звільнення, за півтори місяці.
– Тобто вона у Києві закінчує школу?
– Так. Тобто це рішення про переїзд було, вона вже переїхала і почала вчитися в школі тут не після мого звільнення, а до. Це було заплановане рішення, вона вчиться в школі, їй дуже подобається Київ, дуже подобається школа.
Я побував у цій школі, поспілкувався трохи і побачив, що це сучасна, демократична, нормальна школа. Там, де ми були, була хороша школа радянських часів без змін. Був хороший рівень освіти, але там «совок», грубо кажучи.
– Чи не заважає ваша популярність Аліні?
– Питання не до мене – до Аліни, побачите її, спитайте.
– Як здоров’я мами?
– Я скористався службовим становищем. Мене хотіли покласти у «Феофанію», але я сказав, що я здорова людина, у мене є справи, але давайте маму, вона вже літня, подивіться. Вони погодилися.
Її привезли, п’ять днів оглядали. За віком є вікові болячки, але в цілому все не так страшно. Мало хорошого, але будемо ще маму лікувати самостійно.
– Ви в інтерв’ю вже казали, що ваша сім’я розділена: є ті, хто вважає, що Крим – це Україна, а є люди проросійських настроїв. Як ви до тієї частини людей ставитеся? Вони для вас хто – жертви обставин чи пропаганди? Чи зрадники?
– Кожна людина сама коваль свого нещастя, кожна сама обирає своє життя. Так само, як я своє обрав – живу так. Я не коментую, не оцінюю дії інших людей. Я вважаю, що правильно так, і я живу так.
– А якщо говорити ширше – багато кримських військових, міліціонерів, СБУ-шників, які переприсягнули Росії – як ви до них ставитеся?
– Людина, яка порушила присягу, яка зобов’язана захищати свою батьківщину, звісно, зрадник. Тобто це юридичний факт, а не моральний. Ти дав присягу народу України захищати його від агресії, агресія прийшла – де ти був у цей час? Все.
– Бліц-питання. У вас було прізвисько в школі?
– Різні. Дуже різні, залежно від компанії змінювалися, прізвище моє змінювали по-різному. Двічі в різних компаніях мені давали прізвисько «Штірліц». Ця була не поширена, але, можливо, давали за потайливий характер. Пару разів пропливала. Але знову ж таки – було дуже багато різних, у різний час, у різних компаніях, тому жодна так сильно не прилипла до кінця.
– Опишіть себе трьома словами.
– Я не знаю.
– Мене взагалі нічого не дратує. Я можу сказати, що мені не подобається в людях. Лицемірство, з окремих форм брехні – нещирість. Це мені понад усе не подобається в людях: нещирість, неправдивість, лицемірство понад усе не подобаються.
– Який найбільш недолугий вчинок був у вашому житті?
– Та їх взагалі купа. Все моє життя складається з недолугих вчинків. Яка нормальна людина поїде на Майдан? Яка нормальна людина буде проти Путіна опиратися? Хто там буде гімни кричати? Тільки божевільний.
– Горілка чи вино?
– Вино, звісно.
– Ваше серце вільне?
– Це особисті взагалі питання, про це ніхто ніколи не повинен цікавитися, це вас не стосується.
– Плануєте завести собаку?
– Планую. У мене було за моє життя три собаки, і останній лабрадор помер, поки я був уже в ув’язненні. Про другу собаку і першу я написав у оповіданні. Коли в мене буде дім, не квартира, там обов’язково буде собака.
– Вівчарка чи лабрадор?
– Я не ставлю мети. Собака. Це буде не вівчарка і не лабрадор, тому в мене була вже вівчарка і був лабрадор.
– Чому ви обрали для окремого спілкування зараз «Громадське» та Крим.Реалії?
– Ви більш незалежні. Я сам люблю незалежність, стараюся спілкуватися з незалежними людьми, відповідно, незалежні ЗМІ мені більше імпонують.
– Ми вам підготували сюрприз. Ваша мама сказала, що ваша сім’я цю страву дуже любить, можливо, ви впізнаєте.
– Не знаю, можливо, у вас недостовірна інформація. Давайте зараз перевіримо.
– Ми для вас привезли з Криму торт «Ай-Петрі». Саме кримського виробництва. Він свіжий, сьогодні вранці приїхав.
– Дякую за торт, але я ось тільки зараз дізнався, що я його люблю.
– Не ви, а ваша сім’я.
– Неточна інформація.
– Це насправді Людмила Георгіївна нам сказала, коли ми були в неї в гостях. Ми до неї вже приїздили з таким тортом, і вона сказала: «Ой, як ви вгадали, це ж саме улюблений торт нашої сім’ї». Тому ми просто хотіли вас потішити і викликати посмішку на вашому обличчі. Я маю зробити ремарку, що велика подяка нашим кримським татарам, які допомогли нам це організувати.
– Кримські татари взагалі молодці.
– Дякую дуже за інтерв’ю.
– Дякую.
