— Діду, а правда, що коли шляхтич шляхтича обзивав дурнем, то вони відразу стрілялися на пістолях, як у французьких книжках пишуть?
Грицько підкинув сухих гілок у вогонь і з цікавістю витягнув шию.
— Ну, чи шаблями рубалися до першої крові?
Олекса випустив густу цівку диму, хитро мружачись на полум'я.
— Французькі книжки, малий, залиш французам. У нашій Речі Посполитій, де руська (українська) та польська шляхта вважали себе рівними королю, питання гонору й честі вирішувалися зовсім по-іншому. Жорстокіше, прагматичніше і з таким затятим юридичним підтекстом, що французькі мушкетери від заздрощів поскидали б свої капелюхи. Дуелі у нас називали «поєдинками» або «герцями», і вельможний пан радше дав би себе четвертувати, ніж спустив би образу свого шляхетського імені.
За тогочасними законами (Статутами Великого князівства Литовського) офіційні дуелі були... суворо заборонені. За виклик на дуель чи вбивство на поєдинку загрожувала смертна кара або «інфамія» — повне позбавлення прав і вигнання з країни.
Але шляхта плювати хотіла на королівські заборони, коли справа стосувалася гонору. Якщо один пан за столом під час сеймику звинувачував іншого у брехні, чи, не дай Боже, зачіпав честь його дружини — суду не чекали. Кривднику негайно кидали виклик.
Проходили ці поєдинки без жодних реверансів. Тільки залізна, кривава прагматика. Стрілялися з пістолів вкрай рідко — це вважалося «німецькою модою». Справжній шляхтич — чи то поляк, чи волинський русич — виходив на поєдинок із гусарською шаблею («карабелою») або важким палашем. Рубалися не до «першої крові», як у кіно, а до повної капітуляції ворога, важкого каліцтва або смерті. Причому секунданти не просто стояли і дивилися — якщо поєдинок переростав у масову бійку (а це бувало часто), секунданти також вихоплювали зброю і починали кришити один одного.
— Але найцікавіше, малий, було потім, — Олекса посміхнувся у вуса. — Якщо шляхтич убивав суперника, він не тікав у ліси. Він прагматично брав ноги в руки і біг до найближчого міського суду, щоб першим записати у «гродські книги» свою версію подій. Мовляв, це не я його на дуель викликав, це він на мене зненацька напав, а я суто боронив своє законне шляхетське життя! Хто перший записав — той формально і жертва.
А щоб уявити, як це виглядало в реальності, згадаймо знамениту і дуже гучну дуель, яка сталася якраз у середині XVII століття на Волині. Билися двоє затятих воїнів — шляхтич Самуїл Лащ (відомий на всю країну гусар і страшний розбишака) та волинський магнат, князь за походженням.
Лащ під час бенкету вкотре привселюдно назвав князя «недорікою» та натякнув, що його рід не вартий і конячого копита. Князь терпіти не став. Виклик передали через слуг тієї ж ночі. Зустрілися на світанку на околиці Луцька, прямо біля річкового твані.
Жодних довгих промов. Секунданти перевірили шаблі — зброя мала бути однакової довжини. Суперники скинули важкі кунтуші, залишившись у самих сорочках, і зійшлися. Лащ був старшим і досвідченішим, він крутив шаблю так, що залізо свистіло, як скажене. Князь натомість брав молодістю та швидкістю. Метал бився об метал кілька хвилин без упину, аж іскри летіли в ранковий туман. Лащ першим пропустив удар — княжа шабля розсікла йому плече. Но сорочка миттєво набрякла червоним, але гусар навіть не здригнувся. Зробивши обманний випад ліворуч, Самуїл страшним зворотним ударом (так званим «крижем») розрубав князю передпліччя до самої кістки. Шабля випала з рук магната в багнюку.
За класичними правилами Лащ мав би зупинитися, але він просто приставив вістря до горла стікаючого грошима князя і змусив того на колінах, прямо в болоті, просити вибачення та забирати свої слова назад. Князь вибачився. Честь Лаща була врятована, а понівечений князь пів року лікувався у цирульників.
Олекса вибив попіл із люльки прямо в гаряче вугілля.
— Отак воно було, Грицьку. Шляхетська честь — то штука тонка, як шовк, але відстоювали її залізом. Вони могли разом пити, разом воювати проти козаків чи татар, але за одне криве слово рубали один одного без жалю. Бо без честі шляхтич ставав нічим — порожнім місцем без права голосу на сеймі.
Ця культура поєдинків доводить: тогочасне суспільство Речі Посполитої було наелектризоване поняттям особистої гідності. Кожен шляхтич знав, що за будь-яке слово чи вчинок доведеться відповідати власним життям тут і зараз, на залізі, без допомоги королівського суду чи державної армії.
