Після рішення Трампа продовжити перемир’я виникла стратегічна пауза, яка характеризується двома головними опціями: Іран не сяде за стіл переговорів, поки морська блокада залишається в силі, а США не готові повертатися до активної військової ескалації.
Цей стан, і в першу чергу блокада, тисне на всіх - включно із союзниками у Перській затоці, - але не створює умов ані для іранської капітуляції, ані для дипломатичного прориву.
З огляду на всі сигнали з Вашингтона, видається правдоподібною підготовка Трампом ґрунту для одностороннього виходу з конфлікту - без визнання поразки. Вибір між ескалацією без чіткого результату і компромісом із втратою обличчя він поки що замінює затримкою.
Парадокс у тому, що час може працювати проти обох сторін одночасно: Іран дедалі більше переконаний, що може перетерпіти тиск, але всередині країни - 99% інфляція на продукти та мільйони голодуючих. Нове керівництво КВІР, виковане в умовах кризи, потребує не лише стратегічної стійкості, а й легітимності всередині системи. Капітуляція під тиском знищить їх швидше, ніж продовження конфлікту, але і нескінченна війна без перемоги - теж.
Медіатори виграли час. Але без більшої гнучкості з боку Вашингтона та архітектури угоди, яку обидві сторони зможуть подати своїй аудиторії як перемогу, дипломатія не зрушить із місця.
Поки що затримка краща за ескалацію без стратегії. Але «краще за найгірше» - це не стратегія. Це управління наслідками прорахунку.
