Першими, хто підняв російський триколор на Донбасі, була церква. Це, звісно ж, фігуральний вислів. Російські прапори у церквах з’явилися десь наприкінці 2014-го, коли ОРДЛО було вже у глибокій окупації.
У 2014-му церкви Донбасу активно прийняли участь у розповсюдженні російської пропаганди. Усі «розіп’яті хлопчики» у 2014-му тиражувалися на службі й через проповідь з вуст священика люди отримували усю необхідну для збудження суспільства інформацію. І про бандерівців, які вбивають, і про хлопчика у трусиках, і про фашизм, і про сатанізм.
Попи старалися, наче мали виграти якийсь конкурс. Люди виходили з церкви з оскаженілими очима чи очима повними страху. Бо ж служка божий брехати не буде. Бо ж батюшка – так попів називають на Донбасі – брехати не буде. Бо ж батюшка все знає точно.
Потім вже ці «батюшки» та матушки взяли у руки зброю, пішли на фронт в «народное ополчение», але 80% російської пропаганди у 2014-му році взяла на себе церква московського патріархату.
Вигадували історії про українців, які нищать «русских людей на русском Донбассе» зі швидкістю звуку. Є такі, які особисто по кілька разів були «розстріляні», «гинули» у «застенках правого сектара», які особисто «бачили», як з людей виймали органи. Кожна служба у церкві, це був театр, де актори грали свої ролі.
Якщо у вас буде час, то прошу прочитайте ось цю статтю з архіву ІС.
Це реально моє життя, мої свідчення, реальні прізвища, реальні події. Я нічого не приховую за своє життя на Донбасі. Інколи люди не розуміють, як це, мати друзів се парів, вагнерів, зрадників. Розуміють тільки ті, хто , як я народився та жив на Донбасі.
В нас там були родини, колеги, друзі сусіди. Ось так саме, як у вас тут. Сімейні фото, шашлики, посиденьки, хрестини, народини… А на ранок усі ці люди враз стали «русскими», забажали вашої смерті, бо ти ж бандерівка, й почали ненавидіти Україну.
Цей процес частково описують люди, які потрапили в окупацію у 2022 році, але їх врятувало те, що в їх ново окупованих містах відсоток тих, хто в перші секунди окупації заявив, що він «руський и всегда ним был» були одиниці. На Донбасі одиницями були ми, ті, хто казав «я українець».
Ось так 1 березня 2014 го року я прокинулась в іншому місті, серед інших людей. Усі вони раділи окупації, славили путіна й обіймали росіян, які ходили у цивільному, але роздавали у місті зброю.
Це дуже страшно насправді. Бо цілий світ, світ, в якому ти жила, просто розбився на уламки.
«Таке враження, що я, неначе герой кіно про зомбі. Я йду по місту, усіх вже вкусили, а мене ще ні»- так я описувала свій стан у 2014-му році.
Взагалі, кожен раз, коли пишу новий допис для блогу, прошу друзів переглядати мій блог й саме з початку, з 2014- 2015 років, бо тільки тоді можна зрозуміти те, що відбувається зараз.
Бо окупація, це не танки біля двору. Це спочатку тиха пропаганда, це тихе перешіптування підприємців, влади, державних інституцій, як же буде гарно при росії, бо ж знайомі обіцяють. Це сотні історій, які розповідають один одному люди, створюючи та будуючи нову реальність й щиро віруючи, що вони це роблять заради «общего блага». Це ось ці страшні розповіді від першої особи, які розповідали прихожанам «батюшки» у церкві. Це сусіди, які складали списки, кого вбити на вулиці й пограбувати, бо ж «эти багатые бандеровцы».
Окупація починається тихо. Зі зради, наприклад, прикордонників, які брали гроші та пропускали зброю з росії в Україну. Зі зради міліції. Яка «с народом», а насправді з росією й раділа, що буде «как в ссср, у нас будет вся власть, никлого закона, никакой демократии, а то порозводилось сильно умных».
Уся окупація починається з суспільства. Чим більше тих, хто хоче реалізувати свої мрії за рахунок знищення інших, тим швидше у місто зайдуть танки. Чим більше у суспільстві маніпуляторів, попів, журналістів, блогерів, які керують суспільством, маніпулюють, використовуючи «старі дрожі», тобто старі російські наративи «забрать и поделить», «все, кто против меня, тот против власти», використовують усі радянські «чесноти», які просто є фундаментом більшості людей: заздрість, бажання помсти, нарцисизм, страх, бажання бути біля лідера, залежність від абьюзу та інше.
Було реально страшно дивитися, як люди втрачають глузд, як вони міняються, як починають вбивати ділом, словом, доносом, лише заради виконання особистих мрій та бажань. Й усе це підігрівала у суспільстві церква. Не вбий- заміняли «убей врага, это не грех, если это враг россии и русского мира», не укради –заміняли «бери свое, ты заслужил, а он украл».
Для мене церква назавжди викреслена з переліку тих, кому б я довіряла. Бо, як-то кажуть, диявол криється не у деталях, а під дахом церкви.
Слуги триколорадного диявола стали фундаментом війни, бо, якщо чесно, пропаганду ненависті до України та підгодовування «звіра», що спав у радянській людині, вони вели весь час.
Я багато написала про діяльність церкви московського патріархату на Донбасі.
Я роблю й робила це з однією ціллю, довести людям небезпеку співіснування церкви мп з українським суспільством.
Бо насправді, під хрестом, просто працював відділ пропаганди нквс, кдб, фсб.
Бо насправді під ризами по усій Україні та й росії сидять шахраї, педофіли та звичайні заробітчани, які старанно виконують вказівки фсб.
Такої кількості брехні, як я чула серед «батюшок», я чула лише по російському телебаченню. Інколи було враження, що один сценарист пише «новини» соловьеву та «проповідь» священнику мп.
Усі ці «батюшки» в ОРДЛО та на росії не є мирними громадянами. Це слуги кремля, слуги диявола.
Навіть ті «батюшки», що не брали в руки зброю та не були на фронті, є вбивцями, бо своєю брехнею та маніпуляціями допомогли окупантам.
Після де окупації жоден цей «служка» не має права бути у церкві. Це пропагандисти найвищої якості, які просто зруйнували людей, знищили у людях усе моральне, людяне. Саме через побоювання, що ці особи уникнуть покарання я й пишу стільки дописів про «слуг диявола».
І мені здається, що Україна мало приділяє уваги боротьби з цим злом. Вірніше, останнім часом, московський патріархат в Україні знову набирає сил.
Чотири священники з Черкащини потрапили в «Патріарший календар», який випустили на москві, бо їх там вважають мучениками та архієреями московського патріархату. Це митрополит Черкаський і Канівський Феодосій;митрополит Уманський і Звенигородський Пантелеймон;архієпископ Золотоніського, вікарія Черкаської єпархії Іоан;єпископ Корсунь-Шевченківського, вікарій Черкаської єпархії Антоній.
«Герої» нашого часу, та реальні герої на росії, бо їх там вважають «партизанами, которые в условиях киевской окупации, спасают души руських людей».
В цей час український суд, як ми знаємо, це самий гуманний суд у світі після російського, скасував митрополиту Черкаському і Канівському Феодосію (Снігірьову) цілодобовий домашній арешт, залишивши лише нічний. Це сталося у грудні 2023 року. Одразу після суду митрополит разом з вірянами вирушив служити подячний молебень у кафедральному соборі на честь Архістратига Михаїла.
На початку 2023 року цей одіозний «батюшка» отримав підозру від СБУ щодо публічного заперечення збройної агресії рф та поширення закликів до міжконфесійної ворожнечі. Але, як бачите, ми гуманна нація, особливо по відношенню до своїх вбивць та їх служок.
Ми настільки гуманна нація, що під час знаходження на домашньому арешті митрополит продовжив публічно агітувати за росію, розпалювати ворожнечу та призивати до знищення ПЦУ, усі відео-заклики він вільно публікував на YouTube-каналі сайту Черкаської єпархії УПЦ МП.
Ви шоковані, знаю. Черкащина майже кожен день зустрічає Героїв, які повертаються додому На щиті. Й саме у серці України сидить змій, який досі труїть суспільство триколорадною отрутою. Що це, як не окупація?
Що сталося за ці 10 років з суспільством, з судами, які перестали бачити війну, окупацію, й навіть тих, хто повертається На щиті, віддавши життя за те, щоб цьому самому суспільству гарно пилося-сміялося –зароблялося та жилося?
У допису я поставила багато посилань на статті 2015-2018 років. Знаю, багато букв втомлює читача, але ж мої читачі, це не пересічні громадяни, це ті, хто вміє думати, не залежить від думки проплаченого ЛОМа та вміє аналізувати.
Ми маємо бачити усі грані війни, усі її тріщинки, усі її пухлини. Тільки там ми врятуємо країну та своє життя!
