Не встиг Ентоні Блінкен розпакувати валізи після візиту до Пекіна, де мав "змістовні та продуктивні" переговори з тамтешнім колегою Цінь Ганом, і навіть зустрічався з "самим" Сі (що, в принципі, не дуже відповідає китайським протоколам), як шеф глави Держдепу президент Джо Байден обізвав лідера Піднебесної диктатором… Заява спричинила ефект артикулятивного вибуху.
Справді, як у стрічці "Інтерв'ю", про журналістів, що намагалися організувати ток-шоу з північнокорейським "сонцем" Кім Чен Ином. "Знаєш, що може бути страшніше за будь-яку атомну бомбу? Слова…". Хоча, якби це було так, можна було б упевнено стверджувати, що на Землі все давно стався ядерний апокаліпсис...
Очевидно, що диктатори чи особи, наділені таким не дуже шляхетним титулом, мабуть, внутрішньо і не заперечують цього. Щобільше, їх тішить такий статус, бо вони давно усвідомили мінливість громадської думки. Отець Яків Кротов, богослов і публіцист, який зараз проводить служіння під юрисдикцією ПЦУ, дуже влучно зауважив, що "ми споглядаємо диктатуру без поваги, а коримось їй з іронічною усмішкою. Так поводиться слуга, господар якого відсутній, і його змусив прислужувати самозванець".
Диктаторів гріє якась збочена ілюзія всемогутності та вседозволеності. Коли чую Путіна чи його свити із заявами про ядерний удар по Україні, то гадаю, наскільки такі пасажі відповідають сюжетній лінії стрічки "Чай з Муссоліні". "Він (Беніто. - Авт.) хотів бути єдиним глядачем. І з того часу за це розраховується...". Путіна, либонь, живить надія на роль останнього глядача в ложі ядерного театру.
Цікаво, що Байден одягає тогу третейського судді, такого собі сортувальника диктаторів. З Путіним у нього, здається, все ясно. Російський бункерний дід для дідуся Джо є втіленням рафінованого зла, що загрожує ліберальним демократіям світу. "Диктатор, який намагається побудувати імперію, ніколи не зможе знищити любов людей до свободи… Заради Бога цей чоловік не може залишитися при владі", - сказав американський лідер у річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
У випадку ж зі Сі Цзіньпіном є трохи атракції. Я вже згадував візит Блінкена, під час якого було домовлено про візит китайця до Сан-Франциско. Але набагато цікавіше виглядає інша зустріч Байдена – з прем'єром Індії Нарендрою Дамодардасом Моді, яка зараз проходить.
У кредитній історії цього діяча є дуже погана сторінка, пов'язана із перебуванням на посаді головного міністра штату Гуджарат. Моді жорстоко придушив заворушення на релігійному ґрунті, вбивши при цьому понад тисячу мусульман. Відверто кажучи, якщо глянути на світогляд індійського глави уряду, то він є, як це екзотично не звучить, індуїстським націоналістом.
Але, виходячи з політичних міркувань, цей чоловік на диктаторському сортуванні Байдена вважається "своїм сучим сином". У всякому разі, він цілком відповідає саркастичним характеристикам з того ж "Чаю з Муссоліні": і розуміє англійську, і розуміє накази ... Тим більше за його плечима — не якийсь там африканський бантустан, а країна, що і за населенням, і, до речі. слова, за ядерним арсеналом, дорівнює Китаю. Тому, мабуть, Байден вирішив, що Моді менш безнадійним, ніж Сі.
В історії із сортуванням диктаторів Джо Байден не є першовідкривачем. Перше, що спадає на думку, — висновок політолога Германна Терча про іспанського автократа генерала Франка. Він, мовляв, був "проти терору та більшовицької загрози, що крилася під гаслом "Хай живе Росія!". І серед іншого – відвернув винищення духовенства, зникнення культурного надбання церкви і, ймовірно, першу сталінську диктатуру в західній Європі". "Це істини, які хочуть зробити морально неприйнятними", – резюмує Терч. Та й Долина смерті в Гуадаррамі, отже, є прийнятною.
Можливо, Байден сортує диктаторів за тим самим принципом. Щоб вони тільки не проголошували "Хай живе Росія!". Але чомусь мені здається, що саме подвійні стандарти такої політики, поділ "сучих синів" на своїх і чужих, і заплющування зіниць на витівки перших, породжують справжніх монстрів. Таких, як Путін, Каддафі або канібал Жан Бедель Бокасса.
