Натрапила на думку, що справжнє багатство про себе не кричить.
Воно шепоче.
Якщо ви бачите пафос, блискіт, потребу в надмірній увазі, випячені напоказ переваги - це дещо інше. Це імітація. Потреба щось комусь довести.
Я насмілюся висловитися так само не тільки про речі, а і про людей.
Так помічаю, що найцікавіші мені люди зазвичай дещо недооцінюють себе. Я розумію, чому - бо вони бачать ту планку, яку поставили самі собі, і бачать, що ще не досягнули її. Хоча вона настільки висока, і те, що вони встигли досягнути - теж настільки високо, що більшість навіть не бачить цих горизонтів.
І ці люди, високоякісні, високоорганізовані - теж про себе не кричать.
Як не кричать про себе справжні герої. Їм чомусь ніяково перед телекамерами. Вони якщо з'являються там - то стримані, спокійні, але не вальяжні, не самозакохані. Не "арестовичи". Не шукають слави, популярності, оплесків.
Люди з глибокими поглядами, з очіма, які пронизують, які бачили пекло, зі стальними, проте, характерами. Частіше мовчазні. Нерідко інтелектуально розвинутіші, або морально вищі за оточуючих, але скромні до неподобства.
Людство так влаштоване, що реагує на те, що голосніше про себе кричить:
- А? Шо? Російський серіал, кажете, популярний?
- А? Виконавець модний?
- По телебаченню сказали? Треба вірити.
- Відомий політик? Раз відомий, та красивий - треба голосувати.
- Там краще знають? Бо кричать про це голосно? Мабуть, це я дурний, треба їх слухати.
Справжнє багатство не кричить, а шепоче. Але якщо багатстсвом вважати культуру, освіту, цінності, вчинки - то навіть шкода, що їх спокійні та виважені голоси перебиваються більш нахабними, порожніми, беззмістовними.
Натовп завжди перекричить розумну людину. Натовп затопче, освистає, обмовить того, хто не кричить.
Ось тому й поділ на одних і інших. Бо спілкуватися їм по суті немає про що - спробуйте знайти щось між ними спільне.
Я не знаходжу.
Але я завжди бачу їх в тому натовпі. Виділяю. По швидкоплинному погляду. За сконцентрованістю. Помічаю за влучною фразою по суті справи. Короткою та змістовною.
Щось мене занесло на темі ідеального світу, напевно схожого на Атлантиду з книги "Атлант розправив плечі" - а світ ніколи таким не буде. Завжди й всюди буде той, хто кричатиме голосніше, і той, хто йтиме власним, одному йому відомим надскладним шляхом.
Мовчки.
