"Ось тут був мій дім", - показує на фото, де вирва та уламки.
"Ось тут був мій гараж".
"Ось тут був мій магазин..."
Ключове слово "був". Не залишилось нічого. Тобто, нічого з того, що було в Боровій. Але тут, за кілька десятків кілометрів, він робить чергову спробу.
На полицях дбайливо розставлений товар. Кондитерські вироби, соки, розкладена ковбаска, фрукти. Новенька вивіска над новим магазином, за оренду якого він заплатить суттєві гроші.
Я ставлю пляшку вина на те, що протримається він тут від сили пару місяців. Мені дуже шкода. Але на моїй пам'яті він тут не перший, хто орендує, розпочинає бізнес, і закриває його. І напевно більшість з них переселенці, які на новому місці відкривають саме те, чим звикли займатися раніше.
А тут здебільшого кава потрібна, цигарки та хот-доги, бо трасою їдуть втомлені, або заклопотані, або зайняті, яким тільки те й треба, що швидко перекусити готовою їжею, або ж викурити цигарку під каву на світанку, припаркувавши автівку камуфляжного забарвлення.
Я буду рада здивуватися, якщо він вистоїть. Знаю приклади, коли підприємець ледь виживав, торгуючи овочами на ринку, але зрештою перевершив себе - орендував поле, виростив під обстрілами врожай, і тепер у нього купують овочі власники інших магазинів. Війна як затягує в безодню, так і змушує на кардинальні зміни, і кожна спроба мала би бути не такою, як вчора - а новою, з замахом на більше.
Але в будь-якому разі ці люди хапаються за життя саме тут. В Україні. Втрачаючи будинки, гаражі й магазини - вони як гриби після дощу знову, і знову, і знову виринають з безодні вперто й беззаперечно.
