Коли американці відповіли руйнівними для путінського режиму і взагалі – російської держави заходами, Москва потрапила в стан цугцвангу
Днями з’явилися два надзвичайно потужних і тривожних інформаційних вкиди. Один зробив Владислав Сурков – один з відповідальних за розв’язання агресії проти України в 2014 році. Другий вкид зробив Патрушев, і цей вкид значно серйозніший. Патрушев, секретар Радбезу Росії, обіцяє чи то пак прогнозує, що, мовляв, в Україні може спалахнути.
Патрушев погрожує не просто, що може спалахнути, він погрожує, що спалахне так, що мільйони українців тікатимуть в сусідні країни. Але це тільки частина безперервного потоку погроз, попереджень. І нотка останніх днів – постійно звинувачують українську сторону в якихось провокаціях. Це звичайний "темник" Москви, і не тільки Москви, а й усіх диктаторських режимів. Вони готують якісь провокації, які потім будуть списані на українську сторону. Це подібно до Ґляйвіца (місто в Польщі, де відбулася гітлерівська провокація 31 серпня 1939 року. – Ред.), Майніла – це гітлерівсько-сталінські інструменти, вони добре відомі.
Що стримує Москву від масштабної військової операції? Сподіваюся, що вони розуміють рішучість Вашингтона ввести жорсткі санкції. Насамперед, це газово-нафтове ембарго і арешт російського трильйона активів путінської верхівки. Це удар, що знищить базис і структуру всієї путінської клептократичної держави. У найближчі дні вони будуть випробовувати волю американців, нащупуватимуть поріг, після якого ті можуть запровадити жорсткі, пекельні санкції. Адже було сформульовано американцями – "у разі вторгнення в Україну". А знищення великих складів озброєння в Україні авіацією – це вторгнення чи ні? А провокації на лінії розмежування, в яких звинувачують українську сторону і знищують кілька десятків українських військовослужбовців? Ось такі пробні кроки, на мій погляд, неминучі найближчим часом.
Розумієте, Андрію Андрійовичу, коли Пєсков і решта всієї російської обслуги починає нас запевняти в тому, що буде мир і Росія готова про щось там розмовляти, готуючи і концентруючи в той самий час свої війська, я, нехотячи, згадую пакт Молотова-Ріббентропа. От зараз у моїх руках унікальний документ про ратифікацію радянсько-німецького договору про ненапад. І там є слова, що оцей договір і може зміцнити мир. У Путіна немає аналогічного Ріббентропа, який би з ним домовлявся про щось. Натомість, наскільки я розумію, він може намагатися використати цю ситуацію, справді, вдаючись до того чи іншого Ґляйвіцького синдрому. І от питання больового порогу, про який ви згадали, надзвичайно важливе.
Маю вам сказати, оскільки я в центрі подій і дискусій тут, у Вашингтоні. Ніколи рішучість Сполучених Штатів покарати Путіна за агресію чи, за можливості, запобігти цій агресії не була настільки високою, як сьогодні. Щобільше, про таке навіть не можна було мріяти. Пригадуєте 15 червня, Женева, коли Байден повторює за Путіним формулу, що Україна повинна виконувати Мінські домовленості. Це викликало бурю невдоволення й обурення у Вашингтоні, політичного класу, конгресу, чим блискуче скористалася українська дипломатія. І от документ, який підписаний 10 листопада, стратегічна хартія – це найважливіший історичний документ, де американці вкотре повторюють, нагадують про ті зобов’язання, що вони їх взяли за Будапештським меморандумом, і беруть нові у разі путінської агресії. Це абсолютно нова ситуація. Російська влада розгублена. І відповіла вона на цю ситуацію власне цим Ґляйвіцьким синдромом, безперервним потоком попереджень про ймовірні українські провокації. Звісно, ми перекладаємо це зрозумілою мовою – вони готують провокації, щоб з’ясувати такими поки що точковими ударами, чи готові американці виконувати свої обіцянки. Моє розуміння ситуації, – зважаючи на аналіз російських ЗМІ і моїх джерел у Москві, – такі доволі серйозні провокації неминучі в найближчі дні, тижні, причому не лише на лінії зіткнення, а, наприклад, те саме вони можуть організувати в Чорному морі, з якимсь українським катером.
А що отримати на виході? Ми розуміємо, якщо це не буде повноцінна військова акція, ну тоді все одно Сполучені Штати разом з Францією і Німеччиною скажуть: шановний Кремль, зупиніться, бо інакше буде гірше. Тобто зараз їм треба намагатися зривати ва-банк – військова акція і після цього відразу переговори.
Вони очікують іншої реакції. Вони опинились у безнадійній ситуації, стали заручниками свого шантажу. Тепер, коли американці відповіли тими заходами, що просто руйнівні для путінського режиму, та й узагалі російської держави, вони потрапили в стан цугцвангу. Вони хочуть проміжними, точковими кроками, з одного боку, з’ясувати готовність Америки вдаватися до таких дій, а, з іншого боку, через свою агентурну мережу спровокувати іншу реакцію, знову затягти Байдена на якісь переговори. Одного разу це вдалося – використовуючи метод погроз, домогтися переговорів з Байденом і переграти його. До речі, найновіші відомості. Учора на запитання, чи готуються переговори Байдена з Путіним, прессекретар президента США відповіла: "у нас немає ніякої інформації щодо цього питання". А вся московська пропагандистська компанія заявляє, що сьогодні-завтра буде зустріч Путіна з Байденом. От власне демонстрація таких кроків свідчить про намагання затягнути американців у ще одне, якесь останнє коло переговорів.
Усе дуже залежить від реакції Америки на ці проміжні кроки. Реакція Америки на беззаперечне вторгнення стовідсоткова, як кажуть американці, залізобетонна. Вони хочуть методами гібридної війни обманути. Вони будуть відразу кричати: це ж українська провокація, от що робить Україна, впливайте на Україну і так далі. Ось приблизно така гра буде розігруватися найближчим часом.
Якщо я правильно розумію, можлива така спецоперація: вони завезуть ті чи інші ракетні системи на тимчасово окуповані території, почнуть обстрілювати наших військових, наші стрілятимуть у відповідь і після того Кремль відразу піднімає амплітуду обстрілів на якийсь небачений рівень. І потім кажуть "нас тут нема" і "дух Мотороли вселився в тих бойовиків".
Почнеться крик і в Москві, і в решти московських агентів у керівництві Сполучених Штатів, і в європейських країнах. Мовляв, давайте зупинимо ескалацію, давайте знову поговоримо і так далі. Мені здається, ці плани свідчать про їх нерозуміння реакції Заходу. Ну а що їм залишається робити? Вони в безнадійній ситуації. От випробувати Захід на "слабо" на середньому рівні – це безумовний план Москви. Пропагандистськи вони його зараз готують 24 години на добу. Увімкніть будь-який російський "чайник" – там лунатиме про ймовірні українські провокації.
От якби це сталося на локальному рівні, без російського триколора, без заяви Герасимова чи заяви того чи іншого військового офіційного формування, якби це все відбулося на гібридному рівні.
Ну от не тільки бомбардування, а й рух так званих ополченців Донбасу в бік Маріуполя – все це цілком можливо. Прощупати максимально американців, зрозуміти де межі допустимого. Звісно, пропагандистськи знову звинуватити Україну. Ось це така сіра зона гібридної війни. Це те, що їм зараз залишається. Тому що на пряму, відкриту агресію, як-от колони танків, що йдуть на Київ, вони не підуть, бо в такому разі реакція відразу буде убивчою. Зараз вони прагнуть розмити рішучість США на нищівну відповідь своїми гібридними напівкроками.
Фактор Лукашенка як вони можуть використати? Формально він перебуває у двозначному статусі, але ми розуміємо, що Білорусь є членом ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку). Ну і, відповідно, розпочинається та чи інша провокація на білорусько-українському кордоні. Лукашенко в стилі Януковича звертається до Путіна: "Володя, рятуй! Введи війська". І далі все рухається за канонами жанру.
Це буде використовуватися не тільки на лінії зіткнення, а й на півдні, на морських кордонах України, і на північному кордоні також. Такий пропагандистський накат неминучий. Нічого іншого для Москви не залишається. Вона ж не може відмовитися від своєї цілі – підкорення і підпорядкування Української держави.
Ну і, відповідно, як би мало правильно діяти наше керівництво, йдеться про президента Зеленського і його оточення? Тому що певні кроки викликають здивування, часом занепокоєння, адже постійно бракує якоїсь чіткої реакції. Наприклад, реакції на "вагнергейт" чи коли американці почали нам попереджати про зосередження російських військ. Таке враження, що це все якісь рядові, пересічні акції. Хоча ми розуміємо, що легітимність президента Зеленського поступово падає і в певний момент він може опинитися з рівнем підтримки, який мав, наприклад, Керенський.
Це було б дуже печально для президента Зеленського саме в той момент, коли завдяки блискучій зовнішньополітичній діяльності його міністра закордонних справ Україна досягла того рівня підтримки Сполучених Штатів, про який я говорив. Звісно, Москва розраховує на внутрішній розкол в українському суспільстві. Якщо ви вже торкнулися цієї теми… Я завжди намагаюся не втручатися у внутрішньополітичні українські питання, мені потім знову писатимуть, мовляв, "знову москалі нас будуть вчити". Я просто можу дати свою оцінку як експерта. Упродовж двох років у президента Зеленського було дві протилежні внутрішні політики. Перша – пов’язана з іменем Єрмака, в перший рік президентства, пригадуєте. Це підписання протоколу з Сурковим, з Козаком, який йде шляхом путінської інтерпретації Мінських угод, що завершилося вибухом громадянського суспільства в березні минулого року, після підписання так званої "консультаційної ради" між ОРДЛО і Україною, важливого кроку до приєднання України до ОРДЛО. Після цього політика кардинально змінилась і ключовими фігурами стали ті люди, яких я назвав тоді "колективним маннергеймом" – Кулеба, Данілов, Резніков. І зараз, я вважаю, українська дипломатія досягла великих успіхів і під час візиту Зеленського, і особливо під час підписання хартії.
Але Єрмак, наскільки я розумію, не входить у число "колективного українського маннергейма". Сполучені Штати теж давали різні сигнали щодо того, наприклад, щоб перевести його послом в Кабо-Верде або ще кудись.
Знаєте, навіть якщо ми з вами помиляємося стосовно Єрмака і він великий і чудовий український патріот, який думає трохи по-іншому, то він в інтересах країни мав би тихо піти у відставку, щоб уникнути політичної кризи. Якщо більшість українського суспільства не довіряє йому і він дав для цього достатньо підстав тими ж переговорами з Сурковим. Пригадуєте в грудні 2019-го він же підставив Зеленського. У Парижі Зеленський був вимушений відмовитися від протоколу, який підготували Єрмак і Сурков. Ця людина, як мінімум, має піти у відставку. Вибачте за це втручання у внутрішньоукраїнські питання.
Я просто не дарма кажу про паралельні долі президента Зеленського і Керенського, суть проблеми не в їх особистостях. Але коли падає рівень підтримки, тоді армія перестає слухати.
У Зеленського є можливість уникнути такої долі одним дуже простим кроком і ми про це знаємо.
