Після 2022 року Центральна Азія й деякі колишні радянські республіки стали ареною посиленої конкуренції між США, росією й Китаєм. Нова американська лінія – інвестиції в критичні ресурси, інфраструктуру й енергетику має на меті скоротити залежність від Москви й Пекіна та забезпечити західні ланцюги постачання. Москва на противагу США реагує по-своєму, а саме нагадує про історичні зв’язки, підкреслює «спільні інтереси» й працює над торговельними й військово-політичними зв’язками. Обидві сторони змагаються за вплив, але не завжди через пряму конкуренцію з одного центру: країни регіону часто самі маневрують між ними за власними вигодами.
Як показник посилення впливу і присутності у регіоні те, що нещодавно у Вашингтоні відбувся великий саміт формату C5+1, тобто зустріч президента США з лідерами п’яти країн Центральної Азії: Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, Таджикистану і Туркменістану. Це подія, яку аналітики одразу назвали історичною – бо раніше такі саміти не проводилися в самому Білому домі й на такому високому рівні. Для США це як спосіб показати, що Вашингтон серйозно повертається в регіон, який довго вважався сферою впливу росії. Які ж результати цієї зустрічі:
-Американська компанія домовилась продати до 37 літаків Boeing для авіакомпаній Казахстану, Узбекистану й Таджикистану. Це не просто комерційний контракт, а політичний жест: США через Boeing зміцнюють економічні зв’язки й одночасно створюють робочі місця у себе вдома.
-Американська компанія Cove Capital отримала дозвіл на розробку родовищ вольфраму, одного з найважливіших елементів для виробництва зброї, мікрочипів, акумуляторів і «зеленої» енергетики. Казахстан має великі запаси таких металів, а США зараз активно шукають нові джерела, щоб зменшити залежність від Китаю.
Підписані рамкові угоди на суму понад $100 млрд протягом 10 років , йдеться про інвестиції в енергетику, транспорт, виробництво автозапчастин, авіацію та гірничодобувну галузь. Ці цифри поки прогнозні, але демонструють намір Вашингтона зробити Узбекистан стратегічним партнером.
Сьогодні критичні та рідкоземельні матеріали – це нова «нафта XXI століття». Без них неможливо виробляти: мікрочипи, смартфони й техніку; системи штучного інтелекту; сучасну зброю; вітряки, батареї та електромобілі. У Центральній Азії великі поклади вольфраму, урану, міді, літію, марганцю, рідкоземельних металів. Тому США прагнуть створити з цими країнами стабільні канали постачання, а особливо зараз, коли більшість рідкоземельних ресурсів контролює Китай. Станом на зараз і останні дії Вашингтона демонструють спробу змінити баланс. Якщо Китай домінує через торгівлю і «Шовковий шлях», а росія через історичні зв’язки й військову співпрацю, то США роблять ставку на інвестиції, технології й довгострокові контракти.
Країни Центральної Азії отримують шанс диверсифікувати економіку, тобто мати кілька партнерів і не залежати тільки від Москви або Пекіна. США отримують стратегічний доступ до ресурсів і транспортних коридорів, які обходять росію, і тому росія фактично втрачає монополію на вплив у регіоні, але поки зберігає культурні, військові й міграційні зв’язки. Інвестиції у гроші та інфраструктуру приносять не лише робочі місця, технології й дохід, а й відкривають можливість для диверсифікації партнерів – зменшення залежності від одного великого сусіда, як-от росії чи Китаю. Для місцевих лідерів це також політичний маневр: вони можуть торгувати впливом між великими силами, отримуючи вигоду для своїх країн. Саме тому лідери Центральної Азії їдуть до Вашингтону аби домовлятися не лише про гроші, а й про маршрути, транзит і розвиток критичної інфраструктури.
Такі угоди, як ініціатива зі створення транспортного коридору в Південному Кавказі після перемовин у Білому домі між Азербайджаном і Вірменією, показують, що йдеться не просто про дороги, а про формування нових мереж, які обходять традиційні російські маршрути. Financial Times зазначає, що державна підтримка таких проектів включає експортні кредитні агентства, політичні гарантії, військово-технічну й технічну співпрацю, освітні програми та діяльність НУО – усе це покликане «прикріпити» угоди до місцевих інституцій і громад, роблячи їх довготривалими та стійкими.
Розглянемо по країнам, які ж плани і інтереси США мають на кожну з них:
Казахстан
Вашингтон робить ставку на стратегічні ресурси. Угода з американською Cove Capital передбачає інвестиції близько $1,1 млрд у розробку вольфрамового родовища – одного з критично важливих металів для оборонної, енергетичної та промислової сфер. За даними Reuters, можливе додаткове фінансування від Ex-Im Bank США на суму до $900 млн, що демонструє готовність офіційного Вашингтону підтримувати приватні інвестиції державними гарантіями. Окремо американська компанія Wabtec підписала угоду на $4,2 млрд щодо постачання та модернізації локомотивів, що є прикладом просування промислових контрактів і технологічної співпраці. Це не лише економічна угода, а й стратегічний сигнал про спільний розвиток інфраструктури, здатної зменшити залежність регіону від російських транспортних ланцюгів.
Узбекистан
Під час візиту президента Шавката Мирзійоєва до Вашингтону було оголошено багатомільярдні рамкові домовленості з президентом Дональдом Трампом. Йдеться не про один великий переказ коштів, а про сукупність контрактів у різних секторах – від енергетики до ІТ і легкої промисловості.
При цьому фінансова ситуація в країні залишається складною: у вересні 2025 року Узбекистан став єдиною країною у світі, що фізично продавала частину своїх золотовалютних резервів – кілька тонн золота. Це важливий сигнал про потребу у ліквідності, але не обов’язково свідчення «продажу золота заради США» – скоріше, фінансовий маневр на тлі структурних реформ і нових зовнішніх домовленостей.
Таджикистан, Киргизстан, Туркменістан
Ці країни отримують менші, але стратегічні пакети підтримки. За даними Reuters, мова йде про угоди з модернізації авіапарків, постачання американських літаків, а також інвестиції у сільськогосподарську техніку та логістичну інфраструктуру. Такі кроки мають не лише економічне, а й символічне значення, адже вони формують присутність США у сферах, які раніше повністю контролювалися росією чи Китаєм.
Російська пропаганда активно реагує на посилення економічної та політичної присутності США в Центральній Азії, просуваючи гучні й емоційні заголовки на кшталт: «Штаты оптом с потрохами купили все пять государств Средней Азии» або «Трамп завёл американский капитал, чтобы выдоить из них критические минералы». На перший погляд це звучить ефектно, але насправді – маніпулятивно. У цих тезах є зерно правди: справді, США активно укладають великі угоди з країнами регіону починаючи від видобутку стратегічних мінералів до розвитку транспортної логістики. Це частина американської стратегії диверсифікації доступу до критичних ресурсів , вольфрам, рідкоземельні метали, уран, необхідних для оборонної промисловості, штучного інтелекту й зеленої енергетики.
Однак твердження про «купівлю оптом» це гіпербола, покликана створити уявлення про «повну капітуляцію» регіону перед США. У реальності країни Центральної Азії підписують рамкові угоди, що включають комерційні контракти, спільні підприємства, поступове фінансування й державні гарантії. Це економічні домовленості, а не політична капітуляція. Американські компанії, як-от Boeing, Cove Capital чи Wabtec, справді отримують вигідні контракти, але й країни-партнери здобувають робочі місця, інвестиції, технології та доступ до ринків.
Проте певні ризики існують: зростання експорту сировини без розвитку власної переробки, екологічні проблеми, слабкий контроль за часткою прибутку, який залишається в країні. Саме тому місцеві лідери намагаються балансувати — отримати вигоди від інвестицій, але зберегти контроль і додану вартість усередині країни. Російські медіа трактують це як «поразку Москви», і частково це відповідає дійсності: Кремль поступово втрачає монополію на політичний та економічний вплив у Центральній Азії. Якщо раніше Москва була головним посередником і гарантом безпеки, то нині її позиції підривають Китай, Туреччина і дедалі активніше – США. Поїздки лідерів регіону до Вашингтона, Брюсселя чи Анкари не означають розриву з росією, але вони чітко сигналізують: епоха однополярного російського домінування в регіоні закінчується.
Російська пропаганда тут працює у своєму класичному стилі – гучно, емоційно й максимально без прив’язки до реальності. Якщо коротко, їхня схема виглядає так:
1. Гіперболізація – “Америка купила всі п’ять держав оптом”.
Русня бере складну політику, де є інвестиції, переговори, рамкові угоди, і ліпить з цього один великий драматичний заголовок рівня «РАШКА ВСТАЄ, А ВСЕ РЕШТА ПРОДАЄТЬСЯ». Бо навіщо розбиратися, якщо можна вистрілити сенсацією?
2. Приниження і персонажі-шаржі.
Замість аналізу – образи. «Рыжий респ…», «ничего не понимает», «президенты на ковре» – це класика жанру. Не пояснювати, а висміювати. Не аналізувати, а принижувати. Бо так легше впарити наратив, що всі навколо дурні, окрім Кремля.
3. Підміна причин і наслідків.
Узбекистан продав частину золота для бюджету? Ага, значить «Вашингтон змусив». Логіка рівня: впав курс рубля – винен Байден, пішов дощ – це спецоперація НАТО. Насправді такі кроки – нормальна фінансова політика країни, але роспроп не може втратити шанс подати це як “чужий вплив”.
4. Вибіркова правда – тобто напівправда, тобто брехня у красивій упаковці.
Так, угоди справді підписують. Так, США активніше заходять у регіон. Але у російських пабліках “дивним чином” не згадують те, що Китай торгує з регіоном на $94,8 млрд, росія – на $45 млрд, а США – тільки на $4,2 млрд, бо якщо сказати це вголос, то казочка про «п’ять куплених держав» розлітається як картковий будиночок. Цей контекст вони просто викидають щоб картинка «Америка захопила все» виглядала переконливішою.
Тому все дуже стандартно, роспропаганда бере факти, вмішує туди трішки паніки, трішки образ, багато фантазії і подає це як «аналітику». І все це для того, щоб їхня аудиторія думала, що світ крутиться навколо «підступного Заходу» й «геніальної Москви», яка начебто веде боротьбу за кожну гайку на планеті.
Таким чином, російські заяви про «окупацію» Центральної Азії американським капіталом це емоційна реакція на втрату впливу. В реальності ж країни регіону намагаються діяти прагматично, розширюючи простір для маневру між великими силами. І саме це справжня причина роздратування Кремля, адже колишні «молодші партнери» дедалі більше грають власну гру.
США активно повертаються у Центральну Азію, використовуючи економіку як головний інструмент впливу. Великі інвестиційні угоди, видобуток критичних мінералів, розвиток інфраструктури й нові транспортні маршрути – це частина стратегії Вашингтону зменшити залежність регіону від росії та Китаю. Для країн Центральної Азії це шанс отримати інвестиції, робочі місця й технології, але водночас і ризик потрапити в нову хвилю геополітичного суперництва.
Якщо вони зможуть балансувати між великими гравцями, виграють усі – економіка, модернізація, зв’язки зі світом. Якщо ж ні є ризик стати полем боротьби інтересів, де вирішуватимуть не їхню долю, а чужу. росія тим часом втрачає монополію, але не повністю – її вплив зменшується поступово, особливо у сфері торгівлі та політичного посередництва. У підсумку Центральна Азія перетворюється з “заднього двору” імперій на самостійний регіон, за який тепер борються, а не просто керують ним.
Секція Дельта групи «Інформаційний Спротив»
