В окупованому Довжанську (ОРЛО) знову трагедія: загинули дві жінки. Це знову ДТП. Банальне й чергове, як усі ДТП в ОРДЛО. На цей раз авто влетіло у зупинку у селищі Ленінське та вбило людей, що чекали автобуса.
ДТП – це звичайна для ОРДЛО ситуація. Це настільки звично та буденно, що на ці трагедії вже ніхто не звертає уваги. ДТП в ОРДЛО настільки звична річ, що місцеві просто особливо не переймаються цими трагедіями. Я писала про це.
Новина, яку кілька днів посмакують місцеві паблики та й усе. Бо це буденність. Бо винні ті, хто загинув. Бо критична більшість мешканців ОРДЛО завжди на боці водія та звинувачує жертву. Бо ж водії, як завжди, це або російські «освободители», або якісь бурятські «строители», або ж місцеві «ополченцы». Тобто кум-сват-брат або ж людина у військовій формі, судити яку – табу.
Буденність вбивства, де нікому ніхто не потрібен, а прав більше того, у кого є автомат, крута машина, гроші та блат у військових або він сам військовий.
Колись це був сюр й як би я описала це мешканцям ОРДЛО у 2013-му році, то сказали, що це якась дикунська країна, бо у цивілізованих країнах такого не має й бути не може.
Ні, звісно ДТП на Донбасі були й до війни. Але боялися й покарання й були більш відповідальні. Оце, напевно, найголовніше. Люди до війни дійсно були якісь відповідальні, стримані, притримувалися моральних законів та й законів взагалі.
А ось коли сюди прийшов руський мир, то як з котушок позлітали, немов зняло умовний «стоп-кран» десь у голові й люди, отримавши військову «горку» та автомат вирішили, що вони тримають бога за бороду й їм дозволено усе, навіть вбивство.
Після «звільнення» ось ця кровава буденність тепер реальність ОРДЛО.
Статистика ДТП в ОРДЛО страшна. Вона зростає кожного року, саме тому я пишу про буденність таких справ, безкарність водіїв та шалений захист водіїв від суспільства.
Така ж ситуація й у російському прикордонні росії, наприклад, у Ростовській області.
Там, де концентрація руського миру, хамства, бикування, шовінізму, імперства, зброї тим більше загиблих. Бо руський мир, це безкарність помножена на насилля. Тому вбивати там звично та буденно.
Ті, хто прагнув насилля, мріяв про насилля по відношенню до інших – я нагадаю, що основним гаслом «восстания народа Донбасса» було гасло «забрать и поделить» – той отримав насилля.
Найбільше ДТП з військовими. Це не тільки росіяни чи мешканці росії, це й місцеві військові. Автівки кольору «хакі» таранять забори, заїджають у будинки, чавлять легкові авто, збивають людей на пішохідних перехідах. Буденно. Безкарно. Єдине, що може запропонувати суд, щоб показати свою «роботу» та якусь «цивілізацію» це умовний термін для військового-вбивці.
Щодо цивільних, які нехтують в ОРДЛО правилами дорожнього руху, тут теж діє правило «прав той, у кого більше прав, блату, родичів у погонах». Що ще дуже цікаво, критична більшість населення ОРДЛО завжди стає на бік водія-порушника чи водія-вбивці. Не важливо, військовий він чи ні, просто це якийсь умовний рефлекс чи рефлексія, не знаю, але люди завжди на боці винуватця.
Це дуже дивні зміни у соціумі мешканців, що перебувають тривалий термін в окупації.
Якщо раніше люди покладалися на суд, розслідування, та завжди вимагали покарання для винуватця ДТП, то тепер люди агресивні до родичів загиблих й завжди виправдовують того, хто зчинив ДТП.
Тому, ось, наприклад, оце свіже ДТП, що трапилося у селищі Ленінський, міста Довжанськ (ОРЛО), одразу сформувалась суспільна думка «он не виноват». Отримали від суспільства й родичи загиблих жінок – «хотят посадить не виновного».
До висновків експертизи, вже визначили «машина поломалась, что он мог сделать».
Будь які зауваження щодо розслідування чи суду, сприймаються агресивно – «какой суд, молодому парню хотите жизнь сломать, машина поломалась, он не виновен, похороните своих родственников и забудьте».
Дика ситуація. Синдром жертви? Дуже б хотілося почути тлумачення психологів. Бо таке саме відношення у мешканців ОРДЛО й до окупантів. Щоб вони не робили, кого б не вбивали, як би себе не поводили, скільки злочинів не зчинили, а критична більшість мешканців ОРДЛО все одно їх виправдовує, звинувачує жертв, захищає й знецінює злочин.
Збили на пішохідному переході? Сама винна, чого йшла, куди перлася, чого вдома не сиділа…
Згвалтували та вбили? Так сама винна, бо бачили, як вдяглася, а може вона й укропка була, бо ж кажуть…
Влетів в зупинку й вбив людей, не має гальмівного шляху на дорозі? Тю, так дорога нова, то усі ганяють, та й машина у нього зламана була, могло колесо відпасти, чого він має відповідати за свою машину…
Не знаю, що у голові цих людей. Але ось, як колишній мешканець цього міста, знаю точно, раніше тут такого не було. Люди завжди переймалися правами, законом, дотриманням закону, на першому місці були притаманні людству моральні норми, а злочин сприймали, як порушення цих норм.
Що сталося з людьми, щоб вони на усі злочини казали «це нормально» та виправдовували злочинця перекладаючи відповідальність за скоєння злочину на жертву?
Руський мир потрохи перетирає людей на попіл. Й це не про фізичну смерть, скоріше про моральну. Це про те, що людина без честі, совісті, моралі, яка виправдовує злочинця, сама стає злочинцем. Десь у середині ці люди знають, що самі скоїли злочин, будь який злочин, то виправдовуючи злочинця, вони виправдовують себе. Їм так легше жити. Мовляв, не я злочинець, а це норма так жити. Іншого пояснення тої поведінки в мене не має.
Інколи я задаюся питанням, навіщо це усе людям, навіщо я описую це усе, слідкую, роблю нотатки, збираю інформацію. Це ж не військова інформація, просто життя людей в окупації. Просто соціум та його тріщинки. Просто, як то кажуть, усі відтінки соціуму.
Але потім, я просто розумію, що це необхідно. Щоб розуміти сутність окупації, сутність людей, розуміти, яка страшна зброя пропаганда, бо ж колись нам звільняти ті території. Ми має знати, що ми побачимо там, що зустрінемо, які доноси нам покладуть на стіл та про які злочини будуть розповідати люди, які зрештою прийдуть у військові адміністрації. Так, прийдуть.
Хтось з наміром отримати покарання для злочинця та відплакати загиблих рідних. Хтось з наміром знищити опонента доносом. Хтось з надією на покарання для злочинця, а хтось з наміром уникнути відплати за злочин.
Соціальні історії, соціальні портрети, це зрештою пазли війни, які вимальовують її портрет, чорний та страшний.
