Історія одного фото, яке мало би висіти у владних кабінетах

Історія одного фото, яке мало би висіти у владних кабінетах

Після запеклого бою у Красному Партизані оскаженілі бойовики розстріляли чотирьох українських бійців з чотирнадцяти захоплених ними у полон. Іще двох обеззброєних бійців ними було тяжко поранено внаслідок знущальних пострілів у ноги й руки. Це було 22 січня 2015 року – в День Соборності України.
 
Натрапивши у Фейсбуці на моторошне фото вбитих бойовиками українських солдатів, недбало стягнутих на купу, а зверху було ще й кинуто на них український прапор, я був приголомшений до краю. Зрештою зробив репост, додавши текст наступного змісту: «Це фото мало би висіти в усіх владних кабінетах замість портрета президента». Буквально протягом дня фото з таким написом вже мало більше тисячі репостів.

Згодом з’ясувалося, що цей знімок був зроблений священиком, який забирав загиблих, щоби передати їх на українську сторону. І все ж обставини загибелі бійців тривалий час мені були невідомі. Лише нещодавно цю сумну історію довелося почути, так би мовити, з перших уст.

………………………………

Якось голова ветеранської організації села Лозуватка Володимир Ключко розповів мені про свого героїчного односельчанина, який щойно повернувся додому з фронтового Донбасу, і порадив з ним зустрітися. І ось ми вже в нього вдома. Розмовляємо про службу і про війну… А що таке війна, молодому хлопцю було добре відомо, і не з чиїхось розповідей.

Механік-водій 20-го окремого мотопіхотного батальйону Сергій Раксєєв прийшов зі служби додому з нагородами. Має орден «За вірність присязі» і кілька медалей – «Захисник Вітчизни», «За доблесть і звитягу», «Захиснику Дніпропетровська від сепаратизму». У свої 25 років має за плечима вже чимало. Закінчив Лозуватську середню школу №1, навчався в металургійному технікумі. Під час навчання закінчив ще й курси електрозварювальника і працював на заводі саме за цією спеціальністю. Потім проходив строкову службу. У навчальному підрозділі в Десні здобув військову спеціальність механіка-водія танка. Проходив службу на військовому арсеналі в Калинівці як механік-водій пожежної гусеничної машини (ПГМ) або пожежного танка. Звільнився в 2013-му…

А через півроку почалися події в Криму, – розповідає Сергій. – Подзвонив у військкомат записатися добровольцем. Сказали зачекати, мовляв, коли виникне потреба, викличемо.

Сергій чекав два місяці, і лише перед травневими святами його нарешті викликали у військкомат з речами.

Зарахували до 20-го батальйону територіальної оборони (місце дислокації  – Дніпро, база інженерних військ), – продовжує неквапно хлопець, – а вже 11 травня відправили на виконання бойових завдань. Спочатку стояли на адміністративному кордоні між Дніпропетровською та Донецькою областями, а тижні через три поступово вийшли на бойові рубежі підміняти ті бойові частини, які були там від початку. 13 червня на блокпосту в районі Добропілля, куди добровольців кинули на підсилення, нас вперше обстріляли «Градами». Після цього стало зрозуміло, що все набагато складніше, ніж здавалося.

У серпні добровольців перевели в окремий мотопіхотний батальйон при 93-й бригаді. На підрозділ видали 10 машин БМП-1. Сергію Раксєєву, як механіку-водієві, також дали машину. Разом зі своїми бойовими товаришами він брав участь у зачистці Пісок, Красногорівки і Мар’їнки, й підрозділ зрештою вийшов на першу лінію оборони. А потім була перша ротація й відпустка.
Після відпочинку 26 грудня нас відправили на нові позиції під Авдіївку, а пізніше – в Красний Партизан, – повідомив Сергій Раксєєв, завершуючи передісторію, за якою починався той бій…

Деякий час тривала пауза. Молодик дивився в підлогу, ніби подумки прокручував стрічку бою, яка, напевно, вже ніколи не зітреться в його пам’яті.

Біля нас проходила траса Донецьк – Горлівка, а за нею вже були позиції «сепарів», – продовжив нарешті Сергій. – З самого початку вони нам повідомили, що місцеві – з Красного Партизана і Верхньоторецького, мовляв, не стріляйте, і ми теж стріляти не будемо. І ніби було все добре. Мирно зустріли Новий рік. Нам волонтери попривозили пакунки солодощів, то хлопці зібрали все й понесли до них, щоби вони передали новорічні подарунки дітям, оскільки на їхній території була школа й дитячий садочок. Словом, нормально все було...

А потім 22 січня відбулася ротація й на позиції супротивника прийшли вже не місцеві. І того ж дня вони пішли у наступ.

Все почалося з самого ранку, – згадує Сергій Раксєєв. – Нас збентежило спочатку те, що на трасі зазвичай постійний потік машин, а тут не було жодної  – стояла гробова тиша. Відчувалося щось недобре. Я в наряді був. Буквально півгодини залишалося до зміни. Десь опів на восьму було. Кожного ранку я на всяк випадок прогрівав свою машину. І ось іду я до «бехи», й десь на півдорозі починається мінометний обстріл. З боку Донецька працювала арта – 120-ті, а з боку Горлівки, де у них блокпост був, «васильок» запрацював. У цей час люди стояли на зупинці, очікуючи автобуса, і ми мусили поспіхом забрати їх до бліндажа, бо вони не знали, куди бігти й що робити. І хоч вони були проросійськи налаштовані й постійно дорікали нам, чому ми сюди прийшли, ми не могли вчинити інакше. Обстріл тривав десь з годину. Били не стільки по наших позиціях, як обстрілювали все селище. Після обстрілу під’їхали три «КамАЗи» з бойовиками і «розвантажились» в районі селища.    

Це сталося несподівано і швидко. Спочатку була артпідготовка й відразу наступ. На опорний пункт, який захищали 24 українські бійці, пішла у наступ ціла рота бойовиків. Як потім з’ясувалося, було десь 120 бойовиків, 3 танка, «бетер» і «шилка». Хлопці попросили в штабі допомоги, але їм сказали, що нічим допомогти не можуть, І тоді почалося…

Вони поперли на нас і хотіли вже брати в кільце, – пригадує обставини бою Сергій. – По вулиці йшли танки. Але наші хлопці ще тримали той край. Оскільки у нас була одна «беха», я виляв на ній, як міг, утримуючи три напрями. Видно було, що за наступаючими вже йшла група зачистки – російський спецназ.

–   А під час цього бою тобі особисто доводилось стріляти?

–   Я, як механік-водій БМП, маневруючи на місцевості, віддавав команду своєму оператору-наводчику, куди стріляти, тому що у нас зв‘язку як такого не було, а в нього огляд був досить обмежений. Тобто ми маневрували і вели загороджувальний вогонь по супротивнику. Туди, де виникали бойові зіткнення, ми під’їжджали, і відкривали вогонь з гармати та кулемета. Таким чином, припиняючи ворожий наступ в одному місці, ми їхали в інше, де знову зав’язувався бій. Скажімо, по вулиці, де їздили їхні танки, ми вели вогонь постійно, щоби вони не могли взяти нас в кільце.

–  Були влучні постріли?

–  Судячи з того, що розповіли потім хлопці, які повернулися з полону, там, де ми працювали, якраз і було найбільше у них втрат. І пізніше, як ми стояли вже у Верхньоторецькому, то саме за нашою машиною вони весь час намагалися полювати.

–  Тобто саме на вас вони були дуже злі?

–  Так, вони не знали нас в обличчя, але саму машину запам’ятали добре. Тому весь час передавали артилеристам дані про наше місцезнаходження, і по нас  їхні «васильки» й «саушки» й працювали.

Завдяки грамотним діям механіка-водія Сергія Раксєєва та його товаришів, які кілька годин тримали оборону, не даючи супротивнику, що кількісно переважав оборонців у п’ять разів, захопити опорний пункт, у ході бою вдалося взагалі уникнути втрат і створити умови для безпечного відходу.

Коли стало зрозуміло, що ми вже не зможемо утримати оборону, – згадує Сергій, – я забрав усіх, кого зміг, на БМП, і ми поїхали до своїх. На жаль, 14 наших потрапили в полон. Чотирьох з них бойовики відразу ж розстріляли під стінкою. Розстріляли зі злості, що у них було дуже багато втрат, а у нас – жодної. Над хлопцями просто почали знущатися. Стріляли в ноги, в руки, щоби довше помучилися.

–   То це російські спецпризначенці таке робили?

–   Ні, це були місцеві так звані ополченці та козачки. А група зачистки свою справу зробила і відразу пішла. А цим дали можливість свою злість вилити. Інші десять наших бійців залишились живими. Їх потім відправили в Донецьк. Хлопці пробули в полоні десь днів двадцять. І вже в полоні дізналися, хто саме брав участь у цій операції і які були у них втрати – 17 «двохсотих» і до двадцяти «трьохсотих». Потім бойовики виклали в інтернет відео, як вони поводилися з полоненими. Коли хлопці вийшли з полону, то все нам розповіли. Наш комбат вів перемовини через волонтерів, і хлопців відпустили. Серед них було два тяжко поранених – Сергій та Олег. Сергію, як гранатометнику, в одну ногу снайперша прибацана вистрелила з двох метрів з СВД, а в іншу – сепар якийсь вистрелив… Дякувати богу, що снайперша в голову йому не поцілила. І тут прийшов якийсь їхній старший і скомандував, щоби не чіпали їх. Хлопців відправили в госпіталь у Донецьк. При цьому їм дали зрозуміти, щоби в жодному  разі не говорили, що вони українські вояки, бо їх би там і порішили, адже в тих самих палатах лежали поранені ними ж бойовики. Отже, спочатку поранених полонених відпустили, а потім інших наших хлопців. Однак з них повернулися на службу лише 5 чоловік, а інших відправили на «дємбєль».

–  Отже, це було в січні 2015 року – незадовго до Дебальцевого? То що було потім – після того, як ви відійшли на інші позиції?

–   Виявилося, що наш батальйон був надто розтягнутим, і окремим його підрозділам, у разі ворожого наступу, довелося б надто довго чекати допомоги. І нас вирішили зблизити на 5 – 10 км., щоби максимально мобільно можна було надавати нам підкріплення. Оскільки від нашого взводу залишилася майже половина, то нас послали згодом на підкріплення до артилеристів, а потім, як наші почали відводити артилерію, відправили у Новоселівку – на другу лінію оборони. А 30 березня ми вже пішли на демобілізацію. Побув я рік удома, а потім поговорив з хлопцями з нашого взводу і батальйону, й вирішили ми знову піти служити. У квітні 2016-го підписали на півроку контракти. Але нам обіцяли одне, мовляв, усе буде добре – машини з капремонту, а вийшло по-іншому – коли поприходили на службу, то вийшло все якраз навпаки. Навіть доводилось ремонтувати машини за власні кошти. Бо воно нікому, так би мовити, не потрібно – ти механік-водій – от ти й відповідаєш за свою машину. Якщо машина не на ходу – тебе карають матеріально.

–   І скільки ж власних коштів ти витратив на ремонт?

–   Я не рахував.

–  То це з власного грошового забезпечення?

–   Ну не те, щоб щось капітальне, а на хомути, на патрубки, де треба щось заварити, запаяти… Це вже ти сам знімаєш і йдеш домовлятися з ремонтником, бо хто буде все це робити?

–   А чим же ваші командири тоді займалися?

–    …

– А були випадки, коли за те, що була техніка не на ходу, карали?

– Воно як, отримували ми, приміром, 7200, але це з премією, а сам оклад – десь 900 грн. Отже, ти можеш отримати голий оклад, або лише відсотків 10-20 премії.

– Ще й на цьому наварювали «отци-командири»!

–  Було таке, що прийшов новий хлопець. Йому сказали – сідай і їдь. А в двигуну, як виявилось, не було мастила, от його й заклинило. То на нього повісили ремонт двигуна. З-за цього хлопець вдався до дезертирства, адже капітальний ремонт двигуна коштує 50 тисяч, а де їх узяти?

Відслуживши півроку за контрактом і не знайшовши гідного застосування своїм силам на Батьківщині, яку так самовіддано захищав, героїчний хлопець з Лозуватки Сергій Раксєєв мусив зрештою поїхати на заробітки до Польщі, де наразі й працює.

Ось така історія пов’язана з невідомим фото, яке мало би висіти у владних кабінетах замість портрета президента. Історія про героїзм і жертовність захисників України, яким, на жаль, у рідній країні надають можливість лише померти, а щоб вижити, доводиться шукати заробітку на чужині.


Loading...
Loading...