Роман належав до числа найбільш уславлених героїв Давньої Русі. Полководець і лицар, державний діяч і дипломат Роман Мстиславич стоїть поруч з такими видатними особистостями, як Володимир Святославич, Ярослав Мудрий і Володимир Мономах. Недарма, подібно до Володимира Святославича й Мономаха, Роман оспіваний не лише в літописах, а й у фольклорі. Зберігся навіть цикл билин, присвячених цьому князеві. Так само, як билини про Володимира Красне Сонечко, билини про Романа малюють його ідеальним князем, захисником своєї землі.
Значення, яке відігравав на Русі Роман Мстиславич, прозваний у народі Великим, чудово ілюструє звернення до нього співця «Слова о полку Ігоревім»:
А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе![50]
Мисль одважна
Покликає ваш розум на діло.
Високо плаваєш ти, Романе,
В подвигах ратних,
Як той сокіл, на вітрі ширяючи,
Птицю долаючи одвагою.
Маєте ви залізні нагрудники
Під шоломами латинськими.
Та й не одна країна гунська,
Литва ще й ягвяги,
Деремела[51] й половці
Списи свої покидали,
А голови преклонили
Під тими мечами булатними!
Цей дещо гіперболізований образ переможця багатьох країн і народів відбиває, хай у поетично-узагальненому вигляді, реальну постать давньоруського володаря, на долю якого випало чимало битв і походів, дипломатичних перетрактацій та міжнародних угод. Сухі й короткі часом свідоцтва вітчизняних літописів та іноземних хронік дозволяють історикам простежити життєвий шлях одного з видатних діячів Давньої Русі, принаймні значну його частину. Вирушимо ж і ми сторінками джерел, почавши з першої згадки про нашого героя.
Роман був сином польської княжни Агнеси, дочки Болеслава, прозваного Кривоустим, і волинського, потім київського великого князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха. Здається, він народився на початку 50-х рр. XII ст. Коли Мстислав на недовгий час став київським князем (1167–1169), виникла можливість для початку політичної кар’єри його юного сина. Під 1168 р. київський літописець скупо занотував: «Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього (в князі), і той дав їм Романа».
Властолюбне й гоноровите боярство Новгорода Великого запросило на престол сина київського князя хіба що за традицією: з часів Володимира Святославича там сиділи старші нащадки загально-руських володарів. Та був, здається, в тому запрошенні й тверезий політичний розрахунок. Мстислав не вважався сильним князем, його влада на Русі оспорювалася іншими князями, йому було не до порядкування в Новгороді. Якщо такі розрахунки й існували, вони швидко справдилися.
Наступного року Мстислав Ізяславич втратив великокнязівський стіл і відступив до Володимира Волинського, спадкового володіння нащадків Мономаха, звідкіля він ще якийсь час безуспішно намагався повернутись до Києва. Його спроби були марними, й це знало новгородське боярство. 1170 р. воно, як делікатно висловився новгородський літописець, «вказало шлях князеві Роману», тобто вигнало.
У тяжку годину втрати Новгорода юний князь отримав скорботну звістку про кончину батька у Володимирі. Він негайно прямує на Волинь і на довгі три десятиліття робиться волинським князем. Його життя у провінційному й тихому тоді Володимирі мало відоме історикам. Дрібний, по суті, удільний князь не привертав уваги літописців, що зосередили її на фігурах київського, суздальського, чернігівського, галицького та інших можновладців Русі. Тому історикам залишається з певною часткою ймовірності лише реконструювати обставини й перебіг Романового правління у Волинському князівстві. Зробимо це й ми.
Виходячи з дій Романа після того, як він став великим галицько-волинським князем, можна припустити, що у роки нескінченного (як, певно, йому самому здавалось) волинського сидіння він створив власну модель державного управління. Праправнук Мономаха з юних літ зрозумів, що корінь сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. Тому він послідовно обмежує сваволю бояр, придушує феодальну опозицію. Польський історик XV ст. Ян Длугош з якогось давньоруського джерела дізнався, що Роман приборкав духовного князя — володимирського єпископа, котрий чинив опір його централізаторським заходам.
Певна річ, подібно до інших князів Роман спирався на бойову, віддану йому дружину. Але на відміну від інших володарів він дбав і про забезпечення своїм заходам більш широкої суспільної підтримки. Тому князь орієнтувався на середні й вищі верстви міського населення багатих волинських міст, насамперед стольного града Володимира. Це дозволило Романові зміцнити цетральну владу в князівстві, піднести його економічну, а відтак — і військову міць.
Вже в другій половині 80-х рр. XII ст. волинський князь зміг розпочати боротьбу за об’єднання Волинської землі з Галицькою, зрозуміло, під власною рукою. Така його діяльність об’єктивно сприяла суспільному поступові, бо за умов феодальної роздробленості об’єднавча політика відповідала бажанням абсолютної більшості давньоруського суспільства, вимогам економічного, політичного й культурного його розвитку, головне ж — потребам захисту державних кордонів від зазіхань з боку західних сусідів та кочовиків Причорномор’я.
Лише наприкінці XII ст., у 1199 р., Романові вдалося утвердитися в Галичі, який він оголосив стольним градом новоствореного Галицько-Волинського князівства. З тієї пори літописи й західні хроніки докладно розповідають про могутнього сюзерена одного з найбільших й найсильніших давньоруських князівств. Однак Романова слава переможця половецьких ханів бере початок ще з тих часів, коли він був скромним волинським князем.
Вірні своїй звичці писати лише про сильних світу, в якому вони жили, літописці замовчали перший переможний похід Романа проти половецьких ханів. Дізнались вчені про нього з твору візантійського сучасника, знаменитого історика Нікіти Хоніата, а також із скупих звісток кількох західноєвропейських хроністів. Один з них патетично писав, що Роман здійснив низку походів у степ, чим «зупинив половецькі нашестя». Та звернемось до більш докладних розповідей Нікіти Хоніата. 1197 чи 1198 р. (точнішої дати візантійський історик не дав) половецькі хани вдерлися у дунайські землі Візантії, спустошили їх і наближалися вже до Константинополя. Столиця імперії опинилася під загрозою. Але раптом на ворога з тилу вдарив руський князь Роман і завдав йому нищівної поразки. Половці в паніці кинулися тікати. Візантія була врятована.
Давньоруські літописи знають про два наступних походи Романа Мстиславича до Половецького степу, які він здійснив, уже будучи великим галицько-волинським князем, — у 1202-му й 1204 рр. Вони повідомляють, що 1202 р. половецькі орди, як завжди, несподівано вдерлися на Переяславщину й Південну Київщину. Певно, Роман заздалегідь довідався про майбутній напад кочовиків, тому що з дружиною й загонами підвладних йому бояр своєчасно перебрався ближче до південних рубежів Руської землі. Коли половці поверталися додому, Роман наздогнав їх за річкою Россю, розбив і відібрав награбоване й полонених. А лютої зими 1204 р. князь зібрав південноруських володарів і стрімко пішов до Половецького степу, розгромив військо ханів і повернувся додому із здобиччю та визволеними з полону руськими людьми. Галицький книжник у посмертній похвалі Романові, наслідуючи найліпші зразки середньовічного красного письменства, патетично вигукнув, що цей князь «кинувся був на поганих (язичників), мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, неначе крокодил, і переходив землю їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур».
Історики гадають, що наприкінці 90-х рр. XII ст. Роман втрутився у війну між Візантією й половцями на прохання її уряду. Напевне, між ним та імператором існувала союзницька угода. Справа не обмежилася одноразовою допомогою. Дружні взаємини тривали й далі. Про це свідчить посольство Романа до Візантії на чолі з Твердятою Остромиричем, яке бачив у Константинополі 1200 р. новгородський паломник Добриня.
Приязні стосунки Романа з візантійським імператорським домом були добре відомі на Русі та за її межами. Інакше не можна пояснити кілька легенд, що виникли навколо імені цього князя та членів його родини. Так, Ян Длугош у XV ст., залежні від нього польські історики XVI ст. та український Густинський літопис XVII ст. повідомляють, що після здобуття учасниками IV хрестового походу Константинополя 1204 р. візантійський імператор Олексій Ангел утік в Галич до князя Романа, котрий прийняв його в великою честю. Ця легендарна версія досі у шані серед істориків та філологів-русистів; її, зокрема, підтримують російські академіки Д. Лихачов та Б. Рибаков.
Тим часом з візантійських джерел відомо, що насправді імператор Олексій зник з обложеного хрестоносцями Константинополя влітку 1203 р., якийсь час блукав материковою Грецією, а потім потрапив у полон до одного з ватажків хрестоносців Боніфація Монферратського, котрий вислав його до своїх володінь у Італії. Згодом колишній імператор звільнився і розпочав боротьбу за владу з главою Нікейської імперії (що виникла на уламках Візантії в Малій Азії) Федором І Ласкарем. У битві поблизу Антіохії Олексія Ангела захопили у полон і ув’язнили в одному з монастирів Нікеї, де він невдовзі помер.
Фантастична історія про втечу візантійського імператора до Галича грунтується на давній версії (бо Длугош запозичив її з якогось не відомого нам давньоруського джерела), що Роман Мстиславич близько стояв до візантійського імператора, був йому другом, і тому Олексій Ангел не бачив кращого місця для порятунку, ніж столиця Галицько-Волинського князівства. Напевне, у цій легендарній історії проглядає спогад про дійсну втечу майбутнього імператора Андроніка Комніна до Ярослава Галицького 1164 р.
Певна річ, взаємини з Візантією становили одну з домінант у зовнішній політиці Романа Мстиславича. Однак проза життя змушувала його приділяти увагу більш буденним стосункам із західними сусідами, що завжди були не від того, аби поласувати багатим шматком Романової держави. Князь узяв участь у міжусобній боротьбі між претендентами на загальнопольський престол — синами Казимира Справедливого та їхнім дядьком Мешком. Згідно з розповіддю польського хроніста Кадлубка, у кривавій битві на річці Мозгаві 1196 р. допомога Романа Казимировичам вирішила справу на їхню користь. Потому сини Казимира підтримували Романа у змаганнях за об’єднання Галичини й Волині.
Майже одночасно Роман Мстиславич завдав вирішальної поразки спорідненим з литовцями войовничим племенам ятвягів — ось чому автор «Слова о полку Ігоревім» оспівав перемоги Романа над «Литвою»! Агресивні й нахабні ятвязькі князьки постійно зазіхали на західні землі Галицько-Волинської Русі. Особливо терпіли від них селяни порубіжних земель та мешканці прикордонних міст. Як оповідає Київський літопис під 1198 р., волинський князь «ходив на ятвягів мститися, бо вони воювали його волость». За цими скупими словами криється грандіозна перемога Романа над ятвязьким союзом племен (ятвяги перебували на стадії розкладу родоплемінного ладу). Пам’ять про цю перемогу волинського князя зберігалася в наступних поколіннях. Польський хроніст XVIII ст. Мацей Стрийковський доніс до нас народний переказ про те, що Роман запрягав литовських бранців (тобто ятвягів) у плуги. А пізній російський «Докладний літопис» додає до цього: «Один литвин, що в плузі тягнув, навчившись руської мови, сказав: «Романе, Романе, худим (бідним) живеш, Литвою ореш».
Фольклористи знають, що мотив запрягання переможених у плуги є одним з найбільш поширених у давньоруському та й узагалі світовому фольклорі. Навряд чи Роман орав на полонених ятвягах, але цей легендарний переказ відбив велетенський розмах його перемоги над хижими ятвязькими князьками, їхніми погано озброєними, але швидкими й зненацька нападаючими загонами.
Утвердження в Галичі й створення Романом могутнього Галицько-Волинського князівства висунуло його на одне з перших місць у князівській ієрархії Русі. Роман розуміє це і, прагнучи до об’єднання Південної Русі, заявляє свої права на Київ. 1202 р. він відібрав стольний град Русі у колишнього тестя Рюрика Ростиславича й посадив там людину з сього оточення: удільного волинського князя Інгвара Ярославича Луцького. А наступного року заволодів Києвом і послав туди посадника, воліючи залишитись на галицькому столі.
До історії Роман Мстиславич увійшов не лише як сміливий воїн та вмілий полководець. Йому належить честь складання проекту додержання «доброго порядку» на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної клади у федеративній Давньоруській державі. В. Татищев переказав зміст Романового проекту, запозичений, слід гадати, з давньоруського джерела, що не дійшло до наших днів.
«Добрий порядок» Романа вводився до головної умови: у разі смерті київського володаря нового великого князя повинні обрати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, полоцький і рязанський. «Якщо ж хтось із князів розпочне війну проти іншого, — писав Роман Мстиславич, — то великий князь київський разом з місцевими князями його судить і приборкує. Якщо ж на когось війною прийдуть половці, угорці, поляки або інший народ і сам той князь не зможе оборонитися, тоді великому князеві, погодивши це p удільними князями, належить послати допомогу від усієї держави».
Поряд з цим у проекті додержання «доброго порядку» на Русі Роман пропонував перешкодити дальшому дробленню князівств і запровадити майорат: передавати владу й князівство старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чинилось тоді. Якби пропозиції Романа були прийняті, це могло б загальмувати процеси політичного роз’єднання Русі, сприяти об’єднавчим силам. Однак всі інші значні руські князі відмовились приїхати на з’їзд, щоб обговорити Романів проект. Одні вигадували різні причини, інші прямо заявляли, що такого «одвічно не було», а значить, і не повинно бути.
Хто знає, якими були б дальші дії Романа Мстиславича щодо об’єднання південноруських земель, як би розвивались його стосунки з іноземними державами. Адже в останні роки життя він встановив тісні взаємини не лише з Візантійською, а й з іншою світовою імперією середньовіччя — Германською. Сама його смерть сталася, як гадає дехто з істориків, через втручання до найвищих сфер світової політики.
1205 р. Роман загинув неподалік польського міста Завихоста під час походу проти малопольського князя Лешка Краківського. Вже згадувалось, що наш герой допомагав одним польським князям проти інших. Загинув випадково, наштовхнувшись під час рекогносцирування на польський роз’їзд. Однак в історіографії існує вірогідна, на наш погляд, версія, що Роман з військом лише проходив через Польщу на Захід. Французький хроніст середини XIII ст. Аберік з Труа запевняє, ніби 1205 р. Роман ішов до Саксонії. Його слова, а також коротка звістка Гальберштадтської хроніки, що 1203 р. (дата явно неточна) германському імператорові Оттону допомагали слов’яни, дали можливість окремим дослідникам припустити, що запальний Роман втрутився у боротьбу за корону Германської імперії, підтримував Гогенштауфенів проти Вельфів і напав на союзника останніх Лешка Краківського. Якщо прийняти цю думку, то масштаби міжнародної політики Галицько-Волинського князівства незмірно зростають.
Як би там не було, Романа в розквіті сил не стало. Галицько-Волинське велике князівство, здавалось, таке могутнє й непорушне, відразу стрімко пірнає в безодню феодальної роздробленості. Розпочинається боротьба за владу між боярством і Романовою вдовою Анною, що мала двох малих синів — Данила й Василька. Анна докладала всіх зусиль, щоб втримати кермо державної влади. До її життєпису ми й переходимо.
