Князь належав до могутнього і впливового клану Ростиславичів, що виділився з роду Мономашичів у середині XII ст. і успішно суперничав за київський престол з іншою гілкою Мономашичів — Мстиславичами. Його батько був онуком Володимира Мономаха й одним із молодших синів Мстислава Великого. Ім’я матері так само, як і рік появи Рюрика на світ, невідоме. Висловлювалось припущення, що він народився 1139 р. Батько Рюрика Ростислав Мстиславич на початку 1120-х рр. отаборився в Смоленську. Тому дітей і онуків називали смоленськими Ростиславичами на відміну від західноруських: Рюрика перемишльського, Володаря Звенигородсько-го, Василька теребовльського, дітей Ростислава Володимировича, що жили й діяли наприкінці XI — в першій чверті XII ст.
Дитячі й юнацькі роки наш герой, майбутній великий київський і чернігівський князь, провів, отже, в Смоленську. До часу його батько не втручався в боротьбу за київський трон, яку вели між собою Мономашичі, Мстиславичі й Ольговичі. Ростислав допоміг старшому братові Ізяславу утвердитись у Києві й за його дорученням бився з Ольговичами. У війнах за Київ між Ізяславом та їхнім дядьком Юрієм Долгоруким Ростислав тримався брата.
Мабуть, Ростислав не мріяв про Київ, аж ось наприкінці 1154 р. у стольному граді помер його брат Ізяслав. Співправитель Ізяслава в Києві, глава клану Мономашичів Вячеслав Володимирович, усиновив Ростислава й закликав його до сумісного князювання в Києві. Щоправда, узимку 1154–1155 р. Ростислава вибив із столиці чернігівський князь Ізяслав Давидович, що, в свою чергу, був вигнаний звідти Юрієм Долгоруким. По смерті Юрія (1157) Ростислав тепер уже активно втручається у змагання за київський престол і з 1159 р. княжить у Києві. Він провів кілька успішних походів проти половців і помер київським князем 14 березня 1167 р., прийнявши перед кончиною схиму в Печерському монастирі.
Політична біографія його сина Рюрика дуже нагадує батькову. Як і Ростислав, Рюрик значну частину своєї кар’єри не мріяв про київський престол. Як і батько, він опинився на ньому силою обставин.
У літописі Рюрика згадано вперше тільки під 1157 р., коли він допомагав недавньому ворогові батька — і, без сумніву, з волі батька! — Ізяславу Давидовичу в поході на Юрія Ярославича турівського. Похід закінчився успішно, й Ізяслав передав Турів Рюрику. Так почалося сходження зовсім молодого ще Ростиславича на поетично-ієрархічній «лествице».
Ім’я Рюрика до кінця 1160-х рр. згадується в літописах рідко й лише принагідно: він був другорядним князем і аж до смерті батька виконував його доручення, продовжуючи сидіти в захолусному Турові. Зате на політичну арену Рюрик висувається стрімко і рвучко: в 1169 р. він розсварився з всесильним київським князем Мстиславом Ізяславичем і пристав до суздальського володаря Андрія Боголюбського.
Академік Д. Лихачов створив йому образну характеристику: «Рюрик Ростиславич належить до одних із найдіяльніших, неспокійних і, разом з тим, по-своєму блискучих князів XII ст. Заповзятливий і сміліший, гостинний і запальний, «мудролюбивий» і непостійний, Рюрик провів усе своє життя в походах на половців і феодальних чварах, бився і за Русь, і за свої особисті інтереси. Сім разів добивався київського «золотого стола» і двічі добровільно поступався ним на користь своїх переможених суперників. Кілька разів Рюрик був ініціатором походів об’єднаних сил руських князів проти половців, але 1203 р. піддав Київ разом із половцями такому страшному розгромові, який за наслідками поступався лише перед спустошенням ордами Батия...» Пам’ятаючи цю характеристику, підемо далі шляхами життя Рюрика Ростиславича.
Служіння владимиро-суздальському князеві принесло Рюрикові певні вигоди, піднесло ного на ієрархічній «лестнице», але завдало великої шкоди його доброму імені. Йому довелося взяти участь у поході Ольговичів і своїх родичів Ростиславичів на Київ, інспірованому Боголюбським. 12 березня 1169 р. їхні війська вдерлися до Киева и розграбували його. Ця акція набула широкого розголосу В світі, а її учасники зазнали гострого осуду в суспільстві. За цю службу владимиро-суздальський князь у жовтні 1170 р. поставив його князем у Новгороді Великому. Однак владний Рюрик не припав до душі волелюбним новгородцям. Протримавшись трохи більше року, він досварився в боярством, що керувало міським вічем, і був змушений забратися з Новгорода взимку 1171–1172 р. Рюрик повернувся на Наддніпрянщину, де тим часом назрівали бурхливі події.
Спочатку Андрій Боголюбський із симпатією ставився до Рюрика й інших Ростиславичів, вони були його союзниками проти Мсиславичів і Ольговичів. Він сприяв вокняжінню в Києві в липні 1171 р. старшого Ростиславича Романа. Та ідилія між Андрієм і Ростиславичами тривала недовго. Справа полягала не тільки в схожості характерів Боголюбського й братів Ростиславичів — владних, амбіційних, не терплячих заперечень. Йшлося про більше — володіння Києвом, можливість вершити справи в давньому осередку держави і навколо нього.
Взимку 1172–1173 р. Роман і його брати Святослав, Давид, Рюрик і Мстислав ущент розсварилися в Андрієм Боголюбським. Той послав до них свого мечника Михна в образливими й загрозливими словами: «Не коритесь ви мені — так ти, Рюриче, іди до Смоленська, до брата, в свою отчину, а Давидові скажи — а ти піди в Берладь[41], а в Руській землі не велю тобі бути». Те ж саме він мовив і Мстиславу. Главі ж Ростиславичів Роману Андрій звелів забиратися в Києва.
Ростиславичі не стерпіли образи й прийняли виклик. Київський літописець розповідає: «Мстислав (Ростиславич) звик з малолітства нікого не боятись, лише одного Бога стерегтися. Він звелів схопити посла Андрієвого, обстригти йому перед собою голову й бороду[42] і мовив йому: «Іди до свого князя і скажи йому: «Досі ми вважали тебе за батька, але якщо ти з такими словами прислав до нас не як до князів, а як до підручників і простих людей, — то що задумав, то й роби, а Бог — за всім (стоїть)».
У відповідь розлючений Андрій послав на Ростиславичів величезне на той час 18-тисячне військо. Ростиславичам довелось залишити Київ, і вони почали тримати оборону у фортецях Київської землі: Рюрик у Білгороді, Мстислав у Вишгороді. Полки Андрія не зуміли здобути тих фортець. Тоді в лютому 1173 р. Андрій посадив у Києві свого брата Всеволода. Але вже наприкінці березня Ростиславичі вигнали Всеволода й проголосили князем Рюрика Ростиславича — не знати, чому не його старшого брата Романа.
Боголюбський не вгамувався й улітку 1173 р. наслав на Ростилавичів ще більшу рать, проти якої енергійним братам було не встояти. У листопаді Ростиславичі знову залишили Київ й вдались до випробуваного не так давно прийому: відійшли у фортеці Київської землі й відбилися там від Андрієвого війська. Дальшу боротьбу між суздальським володарем і Ростиславичами спинила трагічна смерть Андрія Боголюбського, вбитого власними боярами 29 червня 1174 р. Через півроку після його загибелі Роман Ростиславич повернувся на київський престол. Поступово він відходить на другий план у політичному житті країни, а на перший висувається його енергійний, сповнений сил і честолюбства молодший брат Рюрик. Настав його час.
Після смерті Андрія Боголюбського становищу Ростиславичів у Києві та південній Руській землі почали загрожувати чернігівські Ольговичі — вічні суперники «Мономахова племені» в змаганнях за Київ. Скориставшись із поразки Ростиславичів від половців біля м. Раставця, глава Ольговичів Святослав Всеволодич висунув звинувачення проти одного з них, Давида, вимагаючи відібрати у нього волость. Роман київський відмовив йому. Тоді Святослав у липні 1176 р. наскоком захопив Київ. Ростиславичі зібрали військо, й Святослав не наважився битися з ними. Він утік за Дніпро. Певно, розуміючи, що Святослав не залишить Київ у спокої, не маючи ні сил, ні охоти для дальшої боротьби з ним, Ростиславичі уклали з чернігівським князем угоду: віддали йому Київ, а собі взяли Київську землю, яка й була тоді південною Руською землею. Потому Роман поїхав княжити до Смоленська й через чотири роки там і помер.
Компроміс між Ростиславичами й Ольговичами не задовольнив гарячого й рішучого Рюрика, що став фактичним главою свого клану. Він вважав права свого роду на Київ принаймні не меншими, ніж Ольговичів. Стосунки між обома кланами залишались напруженими до 1180 р., коли Святослав припустився помилки: вважаючи себе значно сильнішим від Ростиславичів, він вирішив вигнати їх з Київщини і спробував на «ловах» (полюванні) схопити одного з них, Давида. Спроба не вдалася, і наляканий більш ніж імовірною відплатою Ростиславичів, Святослав утік до Чернігова. Рюрик удруге вокняжився в Києві. Прихильний до нього київський літописець занотував: «Рюрик почув, що Святослав утік за Дніпро, в’їхав до Києва у неділю й сів на столі діда свого й брата свого». Це сталося навесні 1180 р., бо був ще живий старший Ростиславич Роман (помер 14 червня 1180 р.).
Вокняжившись у Києві, Рюрик успішно відбив атаки Святослава. Він завдав поразки небожеві чернігівського князя Ігореві й приведеним половцям. Але восени наступного, 1181 р. Рюрик вирішив знову укласти компромісну угоду з Святославом. Це притому, що він мав перевагу в силі й стратегічну ініціативу. Київський літопис чітко й лаконічно виклав зміст угоди: «Рюрик... розміркував із своїми мужами, що Святослав є старшим від нього роками[43], й уклав угоду я ним: поступився йому старійшинством[44] і Києвом, а собі взяв всю Руську землю». Отже, було по суті відновлено становище, яке склалося восени 1176 р.
Не може не постати запитання: чому це Рюрик удруге добровільно віддав Київ Святославу Всеволодичу? Джерела відповідають суто формально: він був молодшим від Ольговича, от і передав йому головний руський престол. У дійсності все було, певно, набагато складніше. Звичайно історики пояснюють це зовні нелогічне рішення Рюрика його розумінням військової переваги клану Ольговичів. І цього не можна повністю відкидати. Однак здається, що справа полягала в іншому.
Попри всю свою запальність і войовничість, Рюрик все ж таки був проникливим політиком. Подібно до деяких інших, менш сильних князів, він бачив, які нещастя приносить Руській землі відсутність сильної центральної влади, нескінченні чвари між князями за міста й землі, кривава боротьба навколо київського великокнязівського столу. Тому можна вважати, що він свідомо віддав Київ супернику, аби забезпечити мир і спокій у Південній Русі. Володіння Руською землею, тобто Київщиною, давало йому високий статус і ставило лише трохи нижче самого великого князя київського (до речі, з цього часу літописи теж називають Рюрика великим князем).
На Русі 1181 р. встановився дуумвірат Святослава й Рюрика. Аж до смерті Святослава Всеволодича (25 липня 1194 р.) політичне становище в Південній Русі було відносно стабільним, чим вигідно відрізнялося від Русі Північної, де великому владамиро-суздальському князеві Всеволоду Велике Гніздо не завжди вдавалося стримувати міжкнязівські чвари, а то й війни.
Дуумвіри мали одним з чільних своїх завдань масштабну боротьбу з хижим Половецьким степом. Святославу довелось погіршити стосунки з своїми друзями й постійними союзниками в боротьбі з іншими князями — половецькими ханами. Протягом 1183–1194 рр. Святослав із Рюриком здійснили кілька походів на половців, серед яких були й успішні: 1183, 1185 і 1190-го рр. Часто справу псувала непослідовність Святослава, що не раз ухилявся від походів проти старих друзів-ханів.
Після кончини Святослава Рюрик Ростиславич став нарешті єдиновладним київським великим князем. Незабаром з’ясувалося, що як одноосібний володар він дуже програє членові дуумвірату. Рюрикові не вистачало хитрості й обачливості Святослава, він у всіх випадках ішов напролом. Незадоволених його рішучою і владною рукою удільних князів утихомирював мечем. А 1195 р. проти нього піднявся зять, енергійний волинський князь Роман Мстиславич, якому він спочатку дав, а потім відібрав на користь Всеволода суздальського п’ять міст на півдні Київської землі. Щоправда, Рюрик намагався владнати справу миром, надавши Романові замість віднятих інші володіння. Однак запальний і мстивий зять не вгамувався: він продовжував шарпати західний рубіж Київської землі.
Як сповіщає київський книжник, «Роман погордував тією волостю (що дав йому Рюрик), намагався звинуватити свого тестя, не бажав з ним миру, здумав із своїми мужами (боярами) і послав до Ольговичів — до Ярослава Всеволодича в Чернігів; поцілував із ним хрест, закликаючи його на Київ, на тестя свого». До часу Рюрикові пощастило захиститись від енергійного зятя. Романові навіть довелося просити вибачення у тестя. Та вирішальне зіткнення між ними було попереду.
Становище Рюрика стало загрозливим у 1199 р., коли Роман Мстиславич об’єднав Галичину з Волинню, створивши величезне й могутнє князівство. Він перестав приховувати ворожі наміри щодо тестя. Тому Рюрик змовився з Ольговичами й зібрався було в похід на Галич. Але чудовий стратег і полководець Роман випередив його і напав на Київську землю. Союзники перебігли від Рюрика до Романа (що було характерним вчинком для Ольговичів, які завжди були на боці сильнішого в будь-якому конфлікті). Кияни ж відчинили браму перед галицько-волинським князем, побоюючись штурму й розграбу-вяння галичанами и волинянами свого міста. Рюрику довелось тікати в Киева, де Роман посадив свого родича Інгвара луцького.
Та тільки-но Роман повернувся до Галича, як Рюрик разом з жадібними Ольговичами й найнятою за великі гроші половецькою ордою вдерся до Києва й страшенно розграбував його, помстившись на городянах за те, що вони без опору впустили до міста галицько-волинського князя. Це сталося 2 січня 1203 р. Суздальський літописець (Київський літопис початку XIII ст. не зберігся) емоційно відобразив ту страшну подію: «Здобутий був Київ Рюриком і Ольговичами, й усією Половецькою землею, і сталося велике зло в Руській землі — такого зла ще не було від хрещення (Русі) над Києвом». Нападники «не лише один Поділ здобули й спалили, але й Гору (Горішнє місто) взяли, й митрополію святу Софію розграбували, й Десятинну святу Богородицю обідрали, і монастирі всі й ікони облупили, а інші забрали, і хрести чесні, й сосуди священні, й книги, й одяг блаженних перших князів...»
То був моральний крах Рюрика як політика та й, по суті, його політична смерть. Неймовірно важко зрозуміти варварський і нелогічний вчинок князя, котрий кілька років сидів на київському престолі, а перед тим разом з братами Ростиславичами добивався його. Можливо, Рюрик просто не зміг стримати захланних і жорстоких половецьких ханів, коли вони увірвалися до Києва? Про те ми ніколи не дізнаємося...
Після нечуваного злочину, заподіяного ним Києву й киянам, Рюрик не наважився посісти великокнязівський престол і повернувся до свого домену Овруча. Незабаром потому він присягнув Романові Й таки вокняжився в Києві. Та його дні були вже лічені. Кияни зустріли його вороже. Мабуть, не без сприяння київських бояр влітку 1204 р. Роман Мстиславич схопив Рюрика й силоміць постриг його в ченці. Здавалось, на цьому політична кар’єра немолодого вже Рюрика скінчилася.
Та несподівано доля востаннє посміхнулася йому. В червні 1205 р. у Польщі випадково загинув Роман Мстиславич. Рюрик Ростиславич негайно скинув рясу й повернувся до політичного життя. Він знову вокняжився в Києві. В союзі з Ольговичами Рюрик 1205 і 1206 рр. здійснив походи на Галич, жадаючи помститися на вдові й малих дітях Романа: Данилові й Васильку. Коли союзники поверталися з другого походу, один з Ольговичів — Всеволод Святославич Чермний (Рудий) віроломно полонив Рюрика й примусив його відмовитися від київського столу. Тому довелося повертатися до Овруча. Щоправда, Рюрик ще посидів (з перервами) на великокнязівському престолі з вересня 1206 по 1210 р.
Та кращі часи Рюрика вже минули. Він не мав сили не те. щоб стабілізувати становище в Південній Русі, а й щоб утриматися в стольному граді. Під тиском літ і Ольговичів він 1210 р. був змушений передати Київ Всеволоду Чермному й узяти собі Чернігів. У цьому чужому для нього місті, оточений неприязними до нього городянами й боярами, Рюрик помер 1212 р. Він не раз сидів на київському престолі, але не цінував як слід ні його, ні самого золотоверхого Києва.
