На час смерті Ярослава Володимировича Мудрого (20 лютого 1054 р.) старшим серед його синів вважався Ізяслав. Річ у тому, що двоє старших Ярославичів померли раніше від батька: Ілля — в 1020 р., коли герой цього нарису ще й не народився, а Володимир, котрий водив руський флот на Константинополь 1043 р. — в 1032 р. «Повість» донесла до нас рік народження Ізяслава, що взагалі в літописах трапляється не часто. Під 1024 р. джерело відзначило: «Того ж року народився в Ярослава другий син, і назвав він його Ізяславом». Чому другий, а не третій? Тому що Ілля помер за чотири роки до того, а літописці рахували живих, а не мертвих княжичів.
Як всі інші діти, Ізяслав був сином Ярослава від його єдиної дружини — шведської принцеси Інгігерди, християнське ім’я якої було Ірина. Життя княжича до смерті батька майже не відоме джерелам. Слід вважати це природною річчю: влада в Київській Русі 20-х — середини 50-х рр. XI ст. зосереджувалась у руках Ярослава, сини його відігравали другорядні ролі, або живучи біля батька в Києві, або будучи його намісниками в різних містах держави. Таким Ярославовим намісником був і Ізяслав. Однак літописи розходяться щодо того, в якому саме місті Русі він сидів напередодні кончини батька. У найдавнішому (XIV ст.) і найавторитетнішому списку «Повісті временних літ» — Лаврентіївському, а також у ряді інших (зокрема, в надзвичайно вартісному Іпатіївському) назва міста, куди Ярослав послав Ізяслава, чомусь пропущена. Тільки в пізньому Хлєбниковському списку XVI ст. читаємо: «Ізяслав тоді в Турові княжив», тобто в місті на північній окраїні Київської землі. Натомість у пізніх новгородських літописах (Софійському першому та ін.) сказано, що на час смерті батька Ізяслав був у Новгороді. Сучасна наука віддає перевагу першому читанню. Турів був набагато ближчим до Києва, ніж Новгород. А з літописів відомо, що київські князі під старість звичайно тримали старших синів поблизу: у Переяславі чи Вишгороді, Білгороді чи Турові. Так забезпечувалась наступність влади на випадок раптової смерті київського володаря. З часів життя Ізяслава у Турові відомо хіба що таке: близько 1043 р. він одружився з дочкою польського князя Мешка II Гертрудою.
Однак кончина Ярослава не була несподіваною. Князь, що проминув уже 75-річний рубіж, завчасно готувався залишити світ. Свідченням цього є його знаменитий «ряд» — заповіт синам. На початку вписаного до «Повісті» й кількох пізніших літописів «ряду» Ярослав закликав синів: «Живіть у любові, тому що всі ви брати, від одного батька і однієї матері» — напевно, князь вважав головною причиною кривавої війни поміж синами Володимира Святославича по його смерті 1015 р. (в якій сам Ярослав узяв активну участь) ту, що всі вони були народжені від одного батька, але від різних матерів. Отож, на думку старого володаря, родинні узи повинні були допомогти уникнути громадянської війни по його кончині.
Далі Ярослав мовив (текст його заповіту справляє враження промови князя перед нащадками, записаної потім його літописцем[33]): «Ось я доручаю заступити мене на столі моєму в Києві старшому сину моєму і братові вашому Ізяславу; слухайтесь його так само, як слухались мене, хай він замінить вам мене. А Святославу даю Чернігів, а Всеволодові Переяслав, а Ігореві Володимир (Волинський), а Вячеславу Смоленськ» («Повість временних літ» під 1054 р.).
Історики вже давно звернули увагу на те, що Несторова «Повість» переповідає Ярославів «ряд» у найзагальніших рисах: повний його текст з невідомих причин до літопису не увійшов. Зате у кількох пізніших літописах (Авраамки, Тверському та ін.) розповідь про поділ Русі поміж Ярославичами виглядає більш конкретною й докладною: «І розділили (сини Ярослава) землю: і взяв собі більше від інших Ізяслав — Київ і Новгород та інших багато міст київських (у межах Київської землі); а Святослав — Чернігів і всю країну Східну[34]до Мурома; а Всеволод — Переяслав, Ростов, Суздаль, Білоозеро й Поволжя». Розподіл давньоруських земель поміж синами Ярослав здійснив у порядку їхнього генеалогічного старшинства.
Дослідники багато сперечалися навколо сенсу, перспектив і політичних наслідків Ярославового заповіту 1054 р. Одні вважали його загальною декларацією, в якій не було прямо названо наступника вмираючого володаря (формула «заступити мене на столі» могла тлумачитись як тимчасове виконання обов’язків великого князя), інші, — що Ярослав таки назвав Ізяслава своїм наступником, але текст «ряду» потрапив до літописів у неповному й неконкретному вигляді. Ця недомовленість і узагальненість заповіту Ярослава була, мабуть, причиною того, що в Київській Русі не стало більше єдиновладного великого князя. Перебіг політичного життя на Русі по смерті Ярослава Володимировича склався, певно, зовсім не так, як передбачав старий князь.
Життєпис Ізяслава Ярославича у «Повісті» є досить докладним. Ось, наприклад, його підсумкова характеристика: «Був же Ізяслав муж серйозний з обличчя й високий на зріст, незлобивий вдачею... Адже не було в ньому хитрощів, але був він простий розумом, не платив злом за зло». Розумова простота й незлобивість ніколи не належали до кращих якостей володаря. З інших звісток літопису про Ізяслава можна зробити висновок, що він не мав державних здібностей батька й діда, був узагалі нерішучою, м’якою людиною.
Всі ці властивості вдачі Ізяслава вкупі з невизначеністю юридичних формул «ряду» 1054 р. логічно, мабуть, призвели до того, що двоє молодших братів: другий по ньому Святослав і третій — Всеволод не побажали бачити в старшому браті єдиновладного главу держави. Ізяславу довелося погодитись розділити з ними владу. Так виник своєрідний тріумвірат Ярославичів, що правив у Давньоруській державі протягом двох десятиліть.
Хоча текст угоди між трьома Ярославичами про спільне управління країною не дійшов до нашого часу, літописи зберегли чимало доказів на користь дії тріумвірату. Ізяслав, Святослав і Всеволод усунули двох молодших братів від справ керівництва державою. У літописах Ігор та Вячеслав Ярославичі виступають лише в пасивних ролях. Вячеслав невдовзі помер (1057). Слід гадати, що належну йому Волинську землю тріумвіри розділили між собою, як це вони зробили пізніше із землями Ігоря. Історики також припускають, що 1057 р. Волинню заволодів один лише Ізяслав — з пізніших звісток джерел видно, що вона таки потрапила до його рук. А під 1060 р. «Повість» лаконічно відзначила: «Преставився Ігор, син Ярославів». Кілька пізніх літописів додають до цього: «Розділили Смоленськ (Ярославичі) між собою на три частини». Але ж Ігор залишив по собі двох синів, а дядьки не дали їм нічого з батькової (чи якої-небудь іншої) волості. Обезземелені княжичі, яких у суспільстві прозвали князями-ізгоями (вигнанцями), незабаром потому почнуть рішуче й відважно відвойовувати у старших Ярославичів батьківські землі.
Як бачимо, тріумвірат Ярославичів піклувався насамперед про власний добробут, примножуючи свої і без того величезні володіння. А простуватий Ізяслав був під впливом свого брата Святослава — рішучого, захланного й безпринципного. Взагалі між лагідним Ізяславом і жорстким та рвучким Святославом з самого початку сумісного правління на Русі не було повної згоди. Однак до якогось часу тріумвіри діяли злагоджено.
Осібне, майже автономне становище в Давньоруській державі посідало Полоцьке князівство. Так було й за батька тріумвірів Ярослава. Полоцький князь Всеслав Брячиславич для годиться визнавав верховну владу старших Ярославичів, але поводився зухвало й незалежно. Та вони кілька років закривали на це очі, аж поки підбадьорений нерішучістю тріумвірів Всеслав не перейшов до наступальних дій. 1065 р. полоцький князь зненацька захопив Псков, а 1066 р. розграбував Новгород, що належав Ізяславу. 1067 р. тріумвіри нарешті зібрались із силами й вщент розгромили Всеслава у знаменитій битві на р. Немизі поблизу Мінська. Нищівна поразка полоцького князя запам’яталася не лише сучасникам. Спливе понад сто років, і невідомий нам автор «Слова о полку Ігоревім» згадає про неї й гірко-патетично порівняє її з кривавими жнивами:
Не снопи кладуть на Немизі —
Кладуть голови молодецькі,
Молотять ціпами булатними,
Стелять на току життя,
Одвівають душу від тіла.
Береги криваві немизькі
Не добром-збіжжям засіяні —
Засіяні кістьми синів руських.
Переможці стали табором поблизу Смоленська й запросили Всеслава на переговори, попередньо поцілувавши хрест у тому, що не заподіють йому зла. Та коли він слідом за Ізяславом входив до намету тріумвірів, його схопили, відвезли до Києва й кинули в «поруб» (в’язницю). Полоцьку землю Ізяслав, Святослав і Всеволод, як звичайно, розділили між собою. Здавалось би, основні руські землі зосередились під владою тріумвірів. Але зовні міцний тріумвірат Ярославичів уже давно підточувався взаємними претензіями й незгодами. Він дав тріщину при першому серйозному випробуванні — битві з половцями на р. Альті.
Близько середини XI ст. господарів південних степів — печенігів витиснули звідти інші кочовики — торки або узи. Вони, в свою чергу, були авангардом інших, незмірно сильніших і численніших від доти знаних на Русі кочовиків — половців. Якщо Всеволод, котрий княжив у висунутому в південний степ Переяславі, зумів при першій зустрічі біля фортеці Воїнь 1055 р. здолати торків, то в лютому 1062-го половці розбили його дружину й розграбували Переяславську землю. Тому, коли влітку 1068 р. половецька орда знову вдерлася на Переяславщину, Всеволод не наважився сам один вийти проти ворога й звернувся за допомогою до братів. Ізяслав із Святославом підтримали його. Тріумвіри дали битву половцям на півдні Переяславської землі. «Повість» розповіла: «Прийшли іноплеменники на Руську землю, половців безліч. Ізяслав же, Святослав і Всеволод вийшли їм назустріч на Альту (річку). І коли настала ніч, вони пішли один на одного. За гріхи наші напустив Бог на нас поганих (язичників), і побігли руські князі, й перемогли половці».
Разом із залишками дружин і народного ополчення Ізяслав із Всеволодом повернулися до Києва (Святослав подався до Чернігова, де зумів дати одкоша половецькій орді, що напала на його землю). Ополченці зібрали народне віче на торгу (на Подалі) й почали вимагати від Ізяслава коней і зброю — мовляв, «ми ще поб’ємося з ними» (половцями). Київський князь відмовив їм: чи то в нього не було коней і озброєння, чи то він боявся озброювати збуджений народ.
Тоді в Києві спалахнуло повстання городян. Несторів літопис розповідає: кияни «рушили на Гору (до Горішнього міста) з віча... і розділились навпіл: половина їх подалася до в’язниці, а половина їх пішла по мосту, ці й прийшли на княжий двір. Ізяслав у той час мав раду з дружиною своєю». Побачивши, що кияни зібралися визволити з «поруба» Всеслава, хтось із дружинників став радити Ізяславу простромити в’язня мечем. Але Ізяслав не погодився на це. 15 вересня повсталі звільнили Всеслава и проголосили його київським князем — це при живому Ізяславі! Далі кияни стали грабувати княжий двір і взяли «незліченну кількість золота й срібла в монеті та зливках». Ізяславу з купкою бояр і дружинників довелося втікати до Польщі, з правлячим домом якої він був у родинних зв’язках.
Через півроку, навесні 1069 р., Ізяслав Ярославич разом із польським князем Болеславом Сміливим рушив на Київ. Всеслав з киянами змушений був піти їм назустріч, до м. Білгорода. Але перш ніж з’явився ворог, Всеслав уночі залишив київську рать і побіг до рідного йому Полоцька. Військо, що залишилося без керівника, повернулось до Києва й послало своїх представників до Святослава й Всеволода з проханням захистити місто і людей від гніву Ізяслава. Брати звернулись до нього з словами: «Всеслав утік, не веди поляків до Києва, тут ворогів у тебе немає; якщо ж будеш тримати гнів і збираєшся знищити місто, то знай, що нам шкода батьківського стола!» («Повість временних літ»). У цих чемних словах відчувається прихована загроза: відай, Ізяславе, що ми втрутимось і захистимо киян від тебе. Думаю, що навіть незлобивому старшому Ярославичу це не могло сподобатись. Тріумвірат дав чергову тріщину.
Ізяслав прислухався до слів молодших братів і увійшов до Києва тільки з Болеславом, при якому було небагато воїнів. Але перед тим він послав до стольного града свого сина Мстислава, котрий, за свідченням «Повісті», «перебив 70 чоловік киян, що звільнили Всеслава з в’язниці, а інших осліпив, ще інших умертвив, не розслідувавши справи». Після цієї каральної акції, що не додала Ізяславу популярності в народі, він 2 травня 1069 р. вокняжився у Києві. Щоб запобігти повстанням проти нього, князь перевів торг з Подола на Гору, до обнесеного валами «міста Ярослава», — тепер віче можна було тримати під наглядом. Та йому не судилося залишитися тут на тривалий час.
Минуло два-три роки, й проти Ізяслава змовилися брати. Ініціатива виходила від рішучого, амбіційного і жадібного Святослава. Він звинуватив старшого брата в змові з недавнім ворогом Всеславом і зумів переконати не дуже-то рішучого Всеволода в доцільності усунення Ізяслава з київського престолу. У березні 1073 р. Святослав із Всеволодом рушили на Київ. Вражений підступністю братів, Ізяслав не став боронитися, зібрав коштовності й гроші й разом з родиною знову подався до Польщі. Святослав сів у Києві, а Чернігів віддав Всеволоду. Громадська думка засудила вчинок Святослава. Нестор підсумував події таким чином: «Святослав сів у Києві, прогнавши брата свого, переступивши заповіт батька, а більше всього Божий». Головний ідеолог того часу ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій гнівно виступив проти богопротивного вчинку Святослава, і тому довелося виправдовуватись і замолювати гріхи...
Тим часом Ізяслав з родиною і невеликим почтом прибув до польського князя Болеслава. Той і на цей раз не відмовив йому в допомозі. Болеслав дав Ізяславу військо, і вигнанець напав на Берестя. Але посланий Всеволодом його син Володимир Мономах владнав справу миром. А далі й сам Болеслав уклав із Святославом і Всеволодом мирну угоду: певно, він тверезо зважив шанси. Польща тоді розпочала війну з Чехією й потребувала допомоги Київської держави, тобто її тодішнього глави Святослава. Ізяславу довелося забиратись із Польщі ні з чим.
Давньоруські літописи нічого не знають про подальші мандри Ізяслава шляхами Західної Європи. Про це історики дізнались із західних хронік, найперше — з сучасної тим подіям германської хроніки Ламперта. В січні 1075 р. Ізяслав прибув до Майнца, до германського імператора Генріха IV, майбутнього чолозіка Євпраксії-Адельгейди Всеволодівни. Ламперт розповідає, що київський втікач підніс імператору «безцінні багатства в золотому й срібному посуді, а також у дорогоцінному одязі». За це він просив у Генріха допомоги проти Святослава. Однак імператор не зміг (чи не схотів) дати військо Ізяславу.
Переконавшись у марності своїх надій на Генріха IV, Ізяслав звернувся до ворога імператора, папи Григорія VII. Той підтримав князя хіба що морально. Папська булла до Болеслава Сміливого від 20 квітня 1075 р. з проханням допомогти Ізяславу мала суто формальний характер. Не знати, по яких світах блукав Ізяслав ще близько двох років, аж коли на початку 1077 р. до нього дійшла звістка про кончину Святослава. Як повідомляє «Повість», 27 грудня 1076 р. «помер Святослав Ярославич від розрізування пухлини («желвы»)», був перевезений до Чернігова й похований у церкві св. Спаса. Перед Ізяславом відкрилася можливість повернення до Києва.
Щоправда, по смерті Святослава на київський престол сів було його брат Всеволод. Та коли влітку 1077 р. Ізяслав з польським військом пішов на Київ, нерішучий сам по собі Всеволод вийшов йому назустріч, на Волинь, і уклав мир, поступившись Києвом. Так Ізяслав повернув собі головний руський престол. Однак йому не судилося довго княжити. Доля завдала йому удару з несподіваного боку. Всеволод же повернувся до Чернігова.
В серпні 1078 р., вважаючи це місто своєю отчиною, Чернігів захопив один із синів недавно померлого Святослава Ярославича — Олег. У цього не такого вже й молодого на той час князя взагалі не було землі. По смерті батька він став ізгоєм, бо Всеволод нічого не дав йому з Святославових володінь. Поступившись Києвом на користь Ізяслава, Всеволод (що, ставши чернігівським князем, передав Переяслав своєму синові Володимиру Мономаху) по втраті Чернігова сам став безземельним. Він звернувся за допомогою до Ізяслава.
Легкосердий Ізяслав наче не пам’ятав зла, заподіяного йому Всеволодом у союзі з Святославом, не думав про те, що з ласки своїх братів більше чотирьох років тинявся по чужих світах. Згідно з «Повістю» він, правда, мовив скривдженому Всеволоду: «Брате, не журись! Бачиш, чого тільки зі мною не було: спочатку чи не вигнали мене й не розграбували моє майно?[35] І далі, в чому провинився я вдруге? Чи не був я вигнаний вами, братами моїми? Чи не блукав я чужими землями, позбавлений усього, не скоївши жодного зла?!» Та після цих викривальних слів Ізяслав раптом почав підбадьорувати Всеволода: «І тепер не будемо, брате, тужити; якщо нам буде місце в Руській землі, то обом, якщо будемо позбавлені його, то обоє, — я складу голову свою за тебе». Такими словами він утішив Всеволода й наказав збирати у похід усіх від малого до великого.
Вирішальна битва двох старших Ярославичів з Олегом Святославичем сталася 3 жовтня 1078 р. поблизу Чернігова, в урочищі Нежатина Нива. У кривавому бойовищі Олега було вщент розбито, й він з кількома дружинниками ледве врятувався втечею до далекої Тмутаракані. Але Ізяславу не довелося святкувати перемогу. На самому початку битви київський князь загинув. Перед його братом Всеволодом, що тільки-но повернув собі Чернігів, відкрився шлях до «золотого київського стола», як називають головний престол Русі давні літературні пам’ятки.
