Ми постійно це витісняємо, але іноді корисно, щоб дамба відкрила шлюзи.
Ось як я зараз: на столі мій фізіотерапевт банкою розбиває мені контрактуру. Відчуття, ніби окропом висмоктує з тебе голки, а потім приходить тепло. Олег підходить і в нервовий вузол встромляє тонку голку — рука спалахує болем, а потім він змінюється м'якою пульсацією.
Він використовує тейпи, голки та банки з ручним керуванням. За це в відділенні дуже атата, но я хочу бистріше. Чим більше я ходжу з покоцанною рукою, тим меньше я буду ходить зі здоровою. Хочется жити життя.
Поки він робить мені плече, на лікті, де парез і гематома, присмокталася електрична банка — якесь китайське лайно за 500 грн, але вона смокче так, як у жодному масажному салоні Краматорська. І ось у такому стані можна розслабитися на пів години. Але чомусь мене несе в депресію.
Хоча отримати китайську традиційну медицину в Україні — це виграш у лотерею. Китайська масова медицина вестернізована і працює за західними протоколами.А от традиційна штучний метод навіть там. Мені пощастило.
Вранці я з'їв тушонку з реторт пакета, а потім згадалася корова. Корова — розумна тварина, вона може рахувати, сумувати за господарем і плакати перед тим, як її вдарять трубою на м'ясокомбінаті.
Курка відгукується на кличку — у моєї кузини в дитинстві курка жила на плечі, вона годувала її горіхами та родзинками. Вона бігла до неї з іншого боку городу. І ось цю милу пташку сокирою — тюк, облив окропом і патраєш.
Я особисто це робив і пам'ятаю досі її величезні від жаху очі. Ти ж захищав мене пів року, крутилося уїї маленькому процесорі, ти був ватажком зграї, ти вигодував мене. І що це тепер?
Такі справи, пташко. Ти повинна піти, щоб я жив. Вибач.
І ось це все насильство розходиться, як кола по воді. Навіть якщо ти станеш веганом і будеш харчуватися праною, все одно під твій рис, під твоє манго чи авокадо розчищали поля, труїли птахів, різали жатками мільйони істот. Весь наш кайф, весь наш дофамін оплачений кров'ю істот, що відчувають. Сумки з мошонки крокодила, гаманці зі спини ската, пух у наших пуховиках.
Жир у лампах, де віддавало рівне тепло сало кита, і морська яловичина в магазинах — це було зовсім недавно, я памятаю китове мясо в магазинах. Також я пам'ятаю: самка кита величезну кількість місяців виношує своє маля, потім разом із ним мігрує через океан, набираючи жиру. Вони спілкуються, і в них є імена одне для одного — а ми всаджуємо гарпун, вирізаємо язик, жир і м'ясо найбільших і найкрасивіших істот на планеті.
Ми поневолили слонів — істот, які знають, що в них є бабуся, і плачуть над своїми мертвими. Ми поставили їх у стрій, обвішували вежами, змусили їх топтати й рвати людей, помирати від тяжких ран пілумами, пертися через Альпи й гинути там від холоду. Змусили їх тягати вантажі, розчищати джунглі під залізниці, витісняти інші види заради того, щоб ми кайфували, щоб текли рікою товари.
Як у XIX столітті, коли жінки почали масово красиво одягатися й захотіли прикрашати свої будинки по першим каталогам — саме це призвело до того, що вони все більше працювали. Дві зарплати краще, ніж одна, якщо хочеш їхати на дофаміні. Раз — і купив собі шахи з бивня слона чи гаманець зі шкіри носорога. Ми споживаємо не просто м’ясо та шкіру, ми споживаємо чуже життя та історію.
Насильство йде і йде, як кола по воді. Прильоти шахедів по місту дістали і людей, і тварин. Кілька котів жорстоко обгоріли, двох не врятували. Тварини навколо лінії фронту ходять контужені: собаки, козенята. Коти забиваються в бліндажі перед обстрілом. Знаю хлопця, який врятував сокола, що вдарився об сітку — три дні годував, назвав Ванечкою і випустив. Крутий чувак.
Є люди, які рятують, допомагають, таких багато, але суть одна: мучильня й давильня працює. Просто комусь пощастило, а тих, кому не пощастило, ми не помічаємо, намагаємося витісняти.
Тисячі тварин біля лінії: спалені нори разом із лисицями, випалені будинки, між якими бродять корови з роздутими вим'янами. Коли вороги заходили на північ, їх розмотали розвідники разом із місцевими браконьєрами та рибалками.
Скільки «смачного» було там : ці картки Сбербанку з підписаними пін-кодами, ці забиті пайками кунги.
Але було й не дуже веселе. Здичавілі собаки, що йдуть ланцюгом і вирізають усе живе. Коти, які з криком бігли з порожніх будинків, схожі на скелети.
Звісно, сотні тисяч людських трагедій, а між ними — залишені вихованці.
Кіт у дитячому візочку, що помер від спраги. Люди, які рятують собак, будучи інвалідами, і людина, що перегнала своїх корів на сотні кілометрів. Загиблі коні, і як люди верещали: «Як ти можеш про них ридати?». А для неї вони були дітьми, яких вона допоювала з пляшки й ставила їм улюблену музику.
Всі ці незліченні страждання. Біль і сльози, що принесла війна. Ми вбиваємо одне одного, ми вбиваємо тварин, ми вбиваємо планету. Ми витягуємо кита й розбираємо його у XXI столітті. Ми летимо в нескінченному космосі на кораблях-державах, які ціляться одне в одного пушками й ракетами.
Перетираємо життя. Змінюємо ландшафт і робимо його урбанізованим та сільськогосподарським, а значить — зменшуємо біорізноманіття.
Не знаю, як там далі, ми туди ще не ходили, де 10 мільярдів ротів хочуть молока, яєць, м'яса та інших ознак середнього класу, ґвалтуючи й видоюючи цю планету в нуль.
Ці кораблі стрімко обзаводяться ядерною зброєю, щоб мати можливість завдати противнику жахливих втрат, навіть якщо і друга сторона буде тонути.
Я впевнений, у Ізраїлю є список цілей на випадок, якщо їхня держава буде закінчуватися, і там по-любому є чорні камені та іранські святині. Останній «шалом» вашому світогляду — подивіться, як захистять від засобів доставки з підводних човнів ваші боги та святі.
Всі ці реактори, випробування ядерної зброї на атолах — це смерті, смерті, смерті. Процесорів, які усвідомлюють себе, бояться, люблять і хочуть жити. Це визнано нормальним.
Ось, наприклад, їсти людину — а цим займалися сотні тисяч років на тисячах стоянок — тепер визнано неправильним.
Цивілізацію, яка їла собі подібних у Південній Америці, випиляли дуже жорстко, оголосили тими, у кого немає душі. Душу індіанці отримали за папською буллою дуже не скоро, тому їх можна було палити, вішати й різати їм руки за невиконання норми
А ті їли що попало — від аксолотлів до людей. І зараз тимчасовий консенсус: ті, хто їдять людей — у зіндан на перевиховання, помилка коду.
Але не так давно за історичними мірками ми цим займалися. Як там було у Стівена Кінга — коли індіанці з'їдали своїх одноплемінників під час холодної зими, вони самі говорили, що їх убив Вендіго. Дикий дух із пусток. Люди не їдять собі подібних. А вендіго може, тварюка з Заходу. Але ми навчилися їсти одне одного ідеями, снарядами та тишею.
Загалом, ми очолили цю мучильню, і вона меле промисловим способом. Зараз наші ракети випалюють цілі шматки планети, але полювання заборонене — я бачу, як околицями міста гуляють фазани, а на дачі забрідають лисиці.
Вічний колообіг життя: десь його давить, а десь воно процвітає. І на цьому всьому ми несемося в чорну темряву космосу, щоб розбитися об іншу галактику через мільйони років.
Ми повинні берегти одне одного, як дорогоцінне скло, а ми можемо вдарити людину ножем, якщо вона зробить зауваження за цигарку. Так трапляється.
Тварини ж страждають мільйонами. Вони визнані такими, у яких душі немає, але поки ми не показали, де вона знаходиться у нас, нам дуже неприємно бути таким самим м'ясом, як і вони.
Але коли руки фізіотерапевта розкривають мені м'язи в плечі, я згадую, як мій старенький кіт страждав від болю в суглобах і я ставив лежанку нижче, щоб він не стрибав. Це було таке ж м'ясо, як і в мене, просто у мене травмований суглоб, а у нього — покручений використанням. Ось і все.
Ми намагаємося про це не думати, бо картинка буде страшна: ми стоїмо на троні із черепів і довбимо одне одного реактивною артилерією.
За землю, яка нібито наша. Але якийсь лисий чувак, а потім вусатий чувак одним розчерком пера позбавляв тебе землі й садів, і ти йшов у колгосп, щоб не здохнути.
Жінки орали на худій як тріска корові, поки їхні чоловіки згоряли від лихоманки у військовому шпиталі й помирали від туберкульозу, навіть не доїхавши до фронту.
Раю немає. Пекло є, і ми в ньому.
Дякую, Олеже, піду пройдуся з палицями. Сьогодні прямо ніби знову рука моя. Дякую, брате.
Я виходжу, дихаю запахом морозу, вітром, який починає пахнути дуже віддаленою тонкою весною. Наді мною співають сосни, і я пересуваю палиці. Молодий мозоль у руці ниє, нагадуючи, що я ще в грі.
Прикинь,і видали квиток у кіно. Де ролі написали заздалегідь: хто ворог, хто друг, хто зрадник. Все це сильно зав'язали на гени та середовище, уроки бабусі та татове схвалення.
Але загалом ми — актори в п’єсі, де сценарист був п’яний або дуже жорстокий.
А потім мене відправили виживати на планеті, яка кишить життям, яке жалить, заражає, відкладає яйця, відкушує голови інстинктивно — і тільки люди роблять це за велінням душі.
Тієї душі, що досі ми так і не намацали її й руками не спробували.
І в цій грі неможливо виграти. Охуїти, ніяк не можу звикнути багато років.
Але поки я дихаю цим морозом, поки я чешу своїх котів і ламаю цю контрактуру — я відмовляюся грати за сценарієм. У цій грі неможливо виграти, але можна принаймні не дати «давильні» зламати себе остаточно.
Бережіть одне одного. Ми — лише дорогоцінне скло в залізних руках цього світу
