Воскресіння Христа у християнстві – подія центральна. Навколо неї крутиться все. Я не буду занурюватися в біблеїстику – не бракує фахівців без мене. Зверну увагу на кілька деталей суто історичного плану.
Ідея воскресіння Христа дала поштовх для появи цілої релігійної і філософської течії – Християнства. Народжене як одне з відгалужень іудаїзму, учення Ісуса Христа знайшло мільйони шанувальників у всьому світі. Відтоді як апостол Павло почав хрестити не-іудеїв, Християнство поширилося на всю тодішню Римську імперію. Християнами ставали самі римляни. Римська імперія була неймовірно віротерпима – за весь період її існування під заборону потрапляли лише кілька культів.
Тодішня Олімпійська релігія (шанування Юпітера, Юнони, Нептуна) на перший погляд була набагато більш демократична за Християнство. Проте – цивілізовані римляни чомусь масово потягнулися до учення маловідомого іудейського пророка.
Ба-більше. По гамбургському рахунку, Християнство зуміло опанувати практично весь світ. Ще наприкінці 19-го ст. над християнською Британією не заходило сонце, а світ по-хорошому поділявся на християнські країни, колонії християнських країн та країни контрольовані християнськими країнами. Християнство показало неймовірну силу. Чому?
Я думаю – от саме тому. Через акт воскресіння. Християнство дало людям надію. Надію на те, що нічого не завершується назавжди. Кінець чогось – це зажди початок чогось. Коли Христос загинув на хресті під глузи й знущання натовпу, для його учнів і послідовників це була катастрофа світогляду і переконань. Але Христос воскрес – і вчорашнє лихо обернулося на щасливе майбутнє.
Саме тому ми шануємо воскресіння. Великдень. День нагадування – старе уходить для того, аби породити нове. Нічого не завершується назавжди. Все ще попереду. Як не забути про це? Вірити. Хоча б у себе і свої сили, якщо не в Господа.
Нам зараз важко. Ми бачимо як на наших очах руйнується той шлях реформ і розбудови країни, який 5 років здійснював президент Порошенко. Я регулярно бачу коменти людей, в яких опустилися руки. З яких лунає «все закінчено», «це не побороти», «нас зрадили», тощо, тощо. Хочеться кричати у відповідь – та озерніться ж навколо. Відбувається чимало позитивних речей. Нація здобуває важкий але необхідний досвід, відчути який можна на жаль лише на власній шкірі. Буде важко? Обов’язково. Але Україна пройде це і вийде оновленою. І явно кращою. На це треба працювати. В це треба вірити.
Ми живі, і ми діємо – а значить нічого ще не втрачено.
І так. Минулого року ми святкували ПЕРШИЙ Великдень у Помісній Українській православній церкві. Згадайте як потирала руки вата, коли дізналися результати президентських виборів! Яке майбутнє вони передрікали ПЦУ? І що? Православну церкву України продовжують визнавати в світі. Те, що було зроблено рік тому президентом Петром Порошенко продовжує існувати і зміцнюватися – всім ворогам на зло. Створення помісної православної церкви в Україні було дуже важким процесом. Переговори, зустрічі, умовляння впертих. Ми бачимо зараз яку позицію зайняв Філарет – уявіть яково було його уламувати тоді? Ми бачили яку істерику здійняла поява ПЦУ у Росії, у української вати, у політичних противників Порошенка. Скільки було глузів, знущань, злоби? І що?
Тепер чимало з тих хто тоді дихав ненавистю – самі біжать до храмів ПЦУ, демонструвати свій патріотизм. До церкви створеної ненависним їм Петром Порошенком. А церква існує.
Я переконаний – цей процес триватиме і його вже не розвернути. Треба просто у це вірити. Сподіватися. Фінал чогось – завжди початок чогось. Христос воскрес!
