"Тінь батька Гамлета" - Віталій Портников

"Тінь батька Гамлета" - Віталій Портников

У вересні 1996 року я купив квиток на прем'єру «Гамлета» в Національному театрі імені Міхая Емінеску. Про спектакль багато говорили ще під час репетицій, відвідати прем'єру прагнули практично всі жителі Кишинева, які вважали себе поціновувачами театрального мистецтва. Зрозуміло, прийшли і керівники Молдови – президент країни Мірча Снєгур, прем'єр-міністр Андрій Сангелі та голова парламенту Петру Лучинський. Особливість ситуації була в тому, що кожен із них балотувався на посаду голови держави на майбутніх виборах – і шекспірівський сюжет кожному личив. 

В антракті я поспілкувався зі Снєгуром та Лучинським. Лучинський, який випромінював оптимізм у будь-якій ситуації, і цього разу був упевнений в успіху – за кілька місяців він стане другим президентом Молдови. Снєгур здався мені зануреним і втомленим. Я не хотів говорити, що багато моїх колег тепер сприймають його як тінь батька Гамлета – його, який переміг на перших своїх виборах із результатом у 98 відсотків! Тоді у театрі, у найскладніші дні його політичної кар'єри, ми розмовляли востаннє. Тепер мені залишається остаточно попрощатися з одним із найцікавіших політиків своєї молодості. 

Снєгур загалом був людиною трагічною. Один із перших партійних керівників, який відчув, що його народ заслуговує на більше, ніж життя у тіні Кремля. Він не побоявся кинути виклик першому секретареві ЦК республіканської компартії, тому самому Петру Лучинському, коли розпочалася боротьба за посаду голови республіки – спочатку очільника Верховної ради, а потім і президента. І виграв, став не просто головою Молдови, а й фактичним лідером національно-демократичних сил. Потім, до речі, тим самим шляхом піде Леонід Кравчук, але з більшою обережністю. Снєгур першим зіткнувся з жорсткою відповіддю Кремля на прагнення Молдови до суверенітету – так, йому довелося в 1990-ті переживати те, з чим ми зіткнулися 2014 року. І це була не атака путінської Росії на іншу державу. Це була атака Радянського Союзу на власну союзну республіку. Проте він не здався. Й у серпні 1991 року був одним із небагатьох керівників радянських республік, які засудили ГКЧП та підтримали Бориса Єльцина. 

То, власне, що ж це означає – «одним із небагатьох»? Якщо не рахувати керівників балтійських країн, які вже сприймали себе поза Радянським Союзом і які у разі перемоги ГКЧП потрапили б до таборів, тільки він один і засудив, керівник маленької республіки з двома територіальними конфліктами відразу! Решта воліла «зберігати стабільність». 

Після провалу путчу він міг розраховувати, що демократичне керівництво Росії допоможе йому впоратися з інспірованими Михайлом Горбачовим та Анатолієм Лук'яновим «конфліктами» у Придністров'ї та Гагаузії й відновити територіальну цілісність Республіки Молдова. Але Єльцин зрадив Снєгура – як і багатьох тих, хто підтримав його у ті критичні дні. У війні за Придністров'я російська армія підтримала агентів Луб'янки, які були на боці ГКЧП та готувалися взяти владу в самій Молдові після успіху перевороту, до Тирасполя прибув віцепрезидент Росії Олександр Руцькой. При цьому Єльцин ще й виступив у ролі миротворця і нав'язав Снєгуру мирну угоду з лідером російської агентури Ігорем Смирновим. Я дуже добре пам'ятаю те приниження, яке тоді відчував, – і за дії самого Єльцина, і за те, що у молдовській кризі моя власна країна була фактично на боці Росії, а не Молдови – і тим самим визначила свою власну трагічну долю. 

Снєгур, мабуть, відчував те саме, що і я, – тільки у набагато більшому масштабі. І не міг не усвідомлювати, що ця угода зі Смирновим перекреслить його власне політичне майбутнє. Але він розумів політику як можливість уникнути конфліктів та воєн і, ймовірно, розглядав умиротворення як шанс повернутися до відновлення територіальної цілісності у майбутньому – шанс, який так і не надався досі. 

Проте небезпеку Придністров'я він розумів і до недовгої війни на Дністрі. На початку 1990-х я приїхав до ще радянського Кишинева, щоб написати цикл статей «Молдова. Невідома сусідка», зустрітися з усіма політичними лідерами республіки і відвідати Придністров'я та Гагаузію. Я виявився першим українським журналістом, який цікавився молдовською політикою – так, ми були поруч, але спілкування в СРСР йшло «через Москву». Можливо, саме тому після великого інтерв'ю президент РСР Молдова Мірча Снєгур попросив мене затриматись і сам розпочав неформальну розмову про Придністров'я. Він запитав, чи я розумію, що Придністров'я у Молдові – пастка, спеціально створена Сталіним для того, щоб країна не могла стати незалежною, і зазначив, що і в Україні є такі пастки. І для того, щоб вижити, нам потрібно розв'язувати наші проблеми разом. 

Вже у Києві я розповів про нашу розмову Леонідові Кравчуку, тоді вже Голові Верховної Ради УРСР. Кравчук відповів, що якщо Снєгур мав на увазі обмін територіями між республіками, то це справжнє божевілля, і нагадав мені про Карабах. Але зараз я думаю, що Снєгур зовсім не думав про перегляд кордонів. Він у своїй обережній манері намагався пояснити, що ми зможемо протистояти російській експансії та реваншизму лише разом. У лютому 2022 року, вже смертельно хворий, він повернеться до цієї думки в одному з останніх своїх інтерв'ю. Але ми практично ніколи не хотіли думати, що молдавські проблеми рано чи пізно стануть нашими. А співвітчизники Снєгура після придністровської війни десятиліттями шукали того, хто зміг би «правильно» домовитися з Москвою та закінчити конфлікт у своїй голові – теж знайоме. 

Так він і став тінню батька Гамлета.