Після розмови про прокляття українського народу треба сказати ще одну, ще більш неприємну річ. Українська трагедія не зводиться лише до слабкостей самого суспільства. Бо жоден народ не народжується готовим до республіки. Політична зрілість не падає з неба. Її або виробляють інституції, еліти, школа, культура і досвід самоврядування — або її цілеспрямовано калічать.
Почнемо з важливого: українця не просто били, його століттями переробляли. Не лише забороняли мову. Не лише відбирали землю, автономію чи еліту. Його вчили бути не собою. Його вчили бути корисним не для своєї держави. Його вчили жити не як громадянина, а як підданого, виконавця, пристосуванця, талановитого слугу чужої величі. Саме тому українська проблема — це не тільки проблема слабкості народу. Це проблема надзвичайно довгої і успішної колонізації характеру.
Московія, а згодом Російська імперія і СРСР, паразитували на Україні не лише військово й економічно. Вони паразитували антропологічно. Брали українську силу, працю, мову, інтелект, військовий хист, пісню, землю, жінок, чоловіків, дітей, зерно, наукові школи, культурні коди — і вбудовували це в чужий проєкт. Українець мав право бути сильним, але не для себе. Розумним — але не для своєї республіки. Хоробрим — але в чужій армії. Талановитим — але в чужій столиці. Корисним — але не суверенним.
Так формується колонія не лише як територія, а як тип людини..
Далі буде
