У 21-22 ми демонстративно не готувалися до московитського вторгнення (або «готувалися» - але з протилежним знаком). Потім першу навалу відбили - і почали так само активно не готуватися до оборони. З усіх прасок лунало «поженемо ворога до кордонів 1991!», «до останнього сантиметра української землі!» - а серйозні захисні споруди ніхто не будував - на відміну від ворога.
Потім уже всі (крім, хіба що, найпозитивніших блогерів та їхньої пастви) помітили, що наш наступ поступово зійшов на нуль і ми знову відбиваємо ворожу навалу - але жодних змін у військовій тактиці не сталося.
Тоді вперед вийшов Генерал і голосно сказав: «Ми увійшли в етап позиційної війни» (тобто, ми в обороні й це вимагає переосмислення всіх підходів).
Президент негайно звинуватив генерала в порушенні субординації й втручанні в політику, правляча команда почала готувати звільнення, а ручні менти (ДБР) - кримінальні справи.
Після чого Зеленський зібрав РНБО і переможно повідомив суспільству про… початок масового будівництва капітальних укріплень вздовж лінії фронту. При цьому, атаки на військове керівництво не припиняються, а репресії відкладаються лише з огляду на вкрай негативну реакцію - всередині країни й у партнерів.
Поясніть, як можна нормально жити в країні, де стратегічні (й навіть екзистенційні) питання стоять у залежності від дешевого політиканства й дитячих комплексів її очільника?
Як, сука?
