Так могла б називатися моя філософська праця, якби я був класиком марксизму-леннізму чи іншого -ізму.
Ідея настільки очевидна, що дивує, чому вона досі не написана якимсь Мічіо Каку. Тож, маю заповнити цю прикру теоретичну прогалину з огляду на актуальність проблеми у наш буремний час.
З окремими поняттями демократії й тоталітаризму наче все ясно зі шкільних років. Але щодо їхнього зв’язку – не зовсім. Хоча він очевидний. Проте, почати слід з фізіології людини. Сотні тисяч й мільйони років наші пращури були фактично зайняті двома речами: продовженням роду й пошуком харчу. Решта, навіть проблеми безпеки – то похідне: у ворога була єдина мета: оволодіти харчами й жінками. Із продовженням роду не можна дати ради – це діло закладено в наших генах й примушує діяти через механізм численних гормонів, вшитих у гуморальну систему. Із харчами ще простіше: не поїси – помреш та й годі. А в усьому винний клятий мозок: він великий й споживає купу енергії. Тому у всі часи людина прагнула спростити своє існування, намагаючись зжерти все, що бачить й витрачати якомога менше енергії, аби менше жерти, бо найчастіше не було чого.
Так природний відбір створив нас: ледачих істот, які намагаються не лише менше рухатися, а й менше думати. Найліпше – діяти інстинктивно, це забирає менше енергії. Раніше постійний голод примушував думати більше: доводилося крутитися, аби якось вижити. Нарешті науково-технічний прогрес зробив свою справу: нині важко померти з голоду. Людина може все життя пролежати на дивані, харчуючись виключно піцами з доставкою до хати. Нарешті збулася заповітна мрія минулих поколінь!
На шляху вирішення харчової проблеми людство досягло неабияких висот у виробництві. Водночас констатуємо величезні досягнення у царині демократії. Це не просте співпадіння. Ттепер більшість не лише регулярно й ситно харчується у порівнянні з минулими тисячоліттями, але й вирішує як жити всім аби найпростіше задовільняти свої потреби. Потреб в нас, звісно, стало більше й коштують вони дорожче за миску рису й гречаний млинець. Але ж і можливості зросли неймовірно: попередники добряче над цим попрацювали. Проте, в основі всіх наших потреб лежить оте базове прагнення, вкарбоване в гени мільйонами років голоду й природнього відбору. Ми хочемо більше жерти й менше працювати – не лише фізично, а й розумово.
Сьогодні маси, які донедавна не мали жодного права голосу, буквально правлять світом. З натовпом заграють сильні світу цього й поспішають якнайшвидше виконати всі, навіть найдурніші, забаганки виборця. Звідси – послідовне насування тоталітаризму, патерналістських й соціалістичних ідей. Всі прагнуть єдиного: більше серіалів й «95-х кварталів», менше роботи. Люди хочуть все життя пролежати із мобілою в одній руці й пивом в іншій. Це природньо, як було доведено вище. Й головне – менше думати, менше напружуватися, менше ухвалювати рішень власноруч, бо розумова діяльність надто енерговитратна. Набагато краще, коли є центр, звідки надходять сигнали: кого любити, кого ненавидіти, що одягати, їсти, пити, з ким і як мати інтимні стосунки, а з ким недозволено.
Й чим краще йдуть справи, чим більше харчів та інших симулякрів базових потреб, які вже давно задоволені, тим потужніше прагнення тоталітаризму. Фактично, суспільство постійно укладає угоду з очільниками: ви нам – якнайбільше задоволення потреб, ми вам – якнайбільше прав на ухвалення рішень.
Й оці казки про розвинену демократію, яка з просуванням науково-технічної революції призведе до подальшого розвитку людства, наочно себе спростовують. Звідки нинішня інфантильність й наступ соціалістичних ідей на розвиненому Заході? Від ситого життя. Соціалізм – це дуже просто: відняти й поділити, щоб всім-все й щоб жити на допомогу, а не вкалувати як молотилка. А від соціалізму до тоталітаризму – один крок. Щоправда, соціалізм кожного разу програє економічно, тому харчів стає менше й народ йому зраджує, щойно з полиць починають зникати хліб й туалетний папір. Але соціалістичні ідеї вічні, бо вічне наше прагнення жерти й не працювати – за чужий кошт.
Тепер подивимося в інший бік. Що відбувається в Китаї чи-то росії? Правильно: розгул тоталітаризму, узурпація державою прав і свобод окремої людини. А коли це відбувається? В Китаї – на тлі стрімкого зростання рівня життя через економічний стрибок. У росії – те саме, але через високі ціни на енергоносії протягом кількох десятиліть, саме з приходом до влади путіна. Той самий зв’язок відзначено й щодо войовничості країн та націй. Ледве економіка йде в гору, суспільство захоплює прагнення повоювати. Ні, середньостатистична людина, якщо вона не з’їхала з глузду, не полізе проливати власну кров аби захопити чужу землю та ресурси. Але політики самі не воюють, вони запускають пропаганду, під впливом якої пересічні громадяни радо йдуть вбивати ближнього й гинути власноруч.
На війни витрачають грандіозні ресурси, руйнуються цілі країни, як це відбувається із нами. Але з настанням миру людство щоразу швиденько все відновлює й починає жити ще краще. Винний у всьому науково-технічний прогрес.
Ми приречені жити все краще й ситніше попри криваві війни й теракти. А звідси виходить, що тоталітаризм неминучий так само, як подальше отупіння загальної маси населення. Тому тупих серіалів й розважальних шоу буде більше, так саме як диктаторів й кривавих воєн.
Й не заздріть наступним поколінням. Війни стануть частішими й кривавішими, а люди - тупішими й вгодованішими.
