Світ увійшов у фазу, де більше не торгуються ілюзіями.
Іран — один із тих кейсів, де це видно найчіткіше.
Поява американських C-17 Globemaster і MC-130 у Туркменістані — це ще не удар.
Але це вже й не навчання.
Це — позиціонування.
Мова Пентагону в таких випадках проста:
«Ми вже тут. Якщо що — часу не буде».
І ключове тут не відстань до Тегерана.
Ключове — відстань до бункера Хаменеї.
Бо сучасні війни більше не рахують кілометри до столиць.
Вони рахують хвилини до центру ухвалення рішень.
Саме в цій логіці і варто читати те, що робить Трамп.
У нього щодо Ірану не один сценарій.
У нього — три плани.
✔️План A. Угода без ілюзій
Ідеальний варіант для Трампа — угода.
Не “історичний компроміс”, не “перезавантаження”, а сухий, функціональний договір.
Логіка проста:
Іран обмежує амбіції;
США знімають частину тиску;
Міжнародні торгові маршрути не стають інструментом РФ і Китаю.
Це план, який дозволяє:
показати американцям результат;
уникнути великої війни;
зберегти контроль над регіоном.
Саме тому залякування може тривати довго.
Демонстрація сили — це теж частина переговорів.
Але є нюанс:
угоди не підписують з режимами, які не контролюють самі себе.
✔️План B. Зміна режиму без великої війни
Якщо угода не працює, у гру входить план B.
Це не про вторгнення.
Це про втрату захисту.
Свого часу Мадуро не “перемогли”.
Його просто перестали прикривати — і система розсипалась.
Той самий принцип застосовний і до Ірану:
економічний тиск;
блокада портів;
удари по логістиці;
робота з внутрішніми тріщинами.
Саме тут з’являється MC-130 — платформа не для війни, а для точкових рішень:
ніч, спецоперації, контроль вузлів.
Це сценарій, де:
не б’ють по містах;
не починають масштабну кампанію;
але роблять систему нефункціональною.
Світ після Мадуро не чекає, поки режим “дозріє”.
Його просто перестають враховувати.
✔️План C. Розчленування як крайній варіант
Це сценарій, до якого не хочуть доходити.
Але він лежить на столі.
Якщо режим аятол зберігається,
якщо Іран стає транспортним і енергетичним тилом Росії,
якщо міжнародний коридор Північ–Південь починає працювати на повну,
— США шукатимуть іншу архітектуру регіону.
Децентралізація.
Автономії.
Нові “економічні анклави”.
Хузестан — не просто провінція.
Це нафта, порти, логістика.
Бендер-Аббас, Кешм, Ормуз — це ворота Перської затоки.
У певній конфігурації Іран можуть не перемагати, а перекроювати.
Це не план швидкої дії.
Це план на випадок, якщо всі інші варіанти закриті.
Чому США не вагаються
Тут ключова формула, без якої нічого не зрозуміти:
Саме тому США не лізуть туди, де є ядерний шантаж —
і не вагаються там, де його немає.
Іран балансує на межі.
І саме це робить його вразливим.
І ще один важливий момент
Це не про кілометри.
І не про географію.
Це про час.
Якщо те, що ми бачимо, — лише залякування,
тиск може тривати місяцями.
Але якщо ухвалене рішення —
Тегерану не дадуть часу.
Бо головний ризик — не удар.
Головний ризик — дати режиму сховатися:
фізично;
організаційно;
політично.
ОТЖЕ
Трамп не воює заради війни.
Він працює з кейсами.
Іран для нього — не символ і не ворог.
Це задача.
План A — угода.
План B — зміна режиму без великої війни.
План C — перекроювання простору.
І якщо світ після втрати ілюзій чогось навчився, то ось чому:
слабких не рятують;
нейтральних не розуміють;
а тих, хто стає проблемою, — вирішують без них.
Не зі злої волі.
А з холодної логіки.



















