Помилка Візантії. Помилка Русі-України. Помилка Європи.
Не цивілізація асимілює варвара, а варвар привласнює інструменти цивілізації та отруює її саму.
Історична трагедія як наслідок помилки. Спокутування та вихід із пастки
Однією з головних проблем історичної свідомості колонізованих і напівколонізованих спільнот є інфантильна модель "невинності". Вона дозволяє зберігати "моральну чистоту", але позбавляє політичної дієздатності. Усі хочуть бути жертвами, ніхто - співтворцем катастроф. Але історія не знає колективної терапії. Вона знає відповідальність.
Юрій Шевельов у "Москві, Маросєйці" повернув українській історії суб'єктність, тяглість та відповідальність. А разом із ними і провину. Не провину жертви, а провину суб’єкта, який ухвалював рішення, помилявся, переоцінював себе і недооцінював ворога. Цей жест болісний. Але саме він відрізняє дорослу націю від інфантильної.
Українська нація постає у Шевельова не як пасивна жертва імперій, а як дійовий історичний суб’єкт, що ухвалював рішення, включаючи фатально хибні. Такий підхід не лише відновлює гідність української нації, але й примушує визнати власну співвідповідальність за створення тих структур насильства, які згодом обернулися проти самої України.
Тут доречною є метафора Франкенстайна - цей монстр був не стихійним лихом, а результатом інтелектуального та морального вибору його творця. В українській історичній перспективі монстр Франкенстайна перестає бути публіцистичною фігурою і стає аналітичним інструментом. Він не падає з неба. Його створюють через амбіції, самовпевненість, інструментальне мислення й віру у свою культурну вищість.
Ідея асиміляції Московії не виникла раптово в XVII столітті як імпровізація гетьманської еліти. Вона була логічним продовженням київського універсалізму, сформованого ще в XI–XII століттях, і глибоко вкоріненого у візантійську модель влади через культуру, а не через мілітарну міць.
Ідея Києва як Нового Єрусалиму, центру сакральної і культурної ієрархії, була продуктом глибоко візантійської традиції. Її логіка полягала в наступному: культурна вища цивілізація здатна підкорити та сформувати нижчу; військова слабкість може компенсуватися символічною і сакральною владою; варвар, залучений до культури, стає її керованим носієм, а не супротивником.
Візантія вірила, що культурне підкорення знімає потребу у жорсткому стримуванні. Вона неодноразово нейтралізовувала загрозу варварів не прямим знищенням, а включенням їх у символічний порядок імперії. Однак візантійська модель мала фатальну ваду - вона переоцінювала силу культури і недооцінювала автономну волю до влади. Вона прогавила момент, коли варвари перестали бути захопленими спадкоємцями і стали автономними суб’єктами волі.
Коли з’являвся суб’єкт, зацікавлений не у спадку величі, а у власній експансії, культурна інтеграція ставала засобом самознищення. Результат відомий - прийшли ті, хто хотів не "блиску Риму", а прагнув власної величі. І Візантія впала. Не тому, що була слабкою культурно, а тому, що підмінила політичний реалізм культурним нарцисизмом.
Україна повторила цю помилку. Політика візантійства - прагнення керувати іншими через сакральність, традицію, престиж - обернулася втратою суб'єктності. Культурна інструменталізація іншого містить ризик втрати суб'єктності самим творцем, що сам може перетворитися на інструмент цинічнішої сили.
Досвід Литовсько-Руської держави був позитивним прецедентом, адже військово сильні, але культурно "відсталі" литвини (білоруси) були поглинуті українською (русинською) мовою, правом і письмом. Це створило ілюзію універсальності моделі культурного поглинання - якщо вона спрацювала раз, то працюватиме і надалі.
Польська інкорпорація Русі зламала цю схему. Долучена до латинського Заходу, спираючись на розвинену католицьку цивілізацію, Польща виявилася культурно міцнішою. Русь зіткнулася з реальною загрозою асиміляції. В цій ситуації ідея повторити "литовський сценарій" щодо Московії здавалася самоочевидною.
Проблема полягала в тому, що Московія не була Литвою (Білоруссю).
Текст Карла Маркса Revelations on Russia (1856–1857), повністю витіснений з російськомовного канону, дає ключ до розуміння культурної особливості Московії. Він описав Московію як тип влади, а не як націю чи культуру.
Перш за все, Маркс відкидає міф спадкоємності Московії від Русі. Московія сформувала окрему політичну традицію під владою Золотої Орди. Її державність виникла як продовження ординських практик, а не як емансипація від них. Її політика спрямована насамперед проти республік (Новгород, козацька Україна, Польща).
За Марксом Московія є не "деформацією Русі" і не "відсталою версією Європи". Це інший тип політичного організму, сформований у специфічній школі монгольського рабства. Не в сенсі пасивності, а в сенсі витонченої інструментальності.
Маркс, пишучи про Московію, описував не етнос і не культуру, а алгоритм влади, який не ламає сильнішого, не кидає йому виклик, не намагається його перевершити, а використовує його силу проти слабших, одночасно роз’їдаючи сильнішого зсередини. Це "макіавелізм раба", який робить московський тип принципово несумісним із будь-якою політикою культурного залучення.
Київські книжники, виховані в універсалістській (і візантійській) традиції, мислили у категоріях культурної ієрархії, де сильніша культура підкорює "відсталішого" варвара, перетворюючи його на носія культури вищого порядку. Вони діяли в логіці універсалізму, яка спрацювала з Литвою (Білоруссю).
Православне духовенство ще з початку ХІV сторіччя задивлялося на Золоту Орду (а потім на її спадкоємця Московію), як на нову імперську силу, здатну замінити занепалу Русь та занепадаючу Візантію і стати новим центром православ'я. Тому Київський митрополит Максим у 1300 році переїхав до Володимира-на-Клязьмі, а в 1325 році митрополит Петро переніс свою резиденцію до Москви, де Іван Калита закладав основи майбутньої Московії, збагачуючись за рахунок збирання податків (данини) для Золотої Орди.
Але ключовим для православного духовенства було навіть не багатство Орди, а її політична архітектура. Ординська модель передбачала централізовану фіскальну систему, жорстку вертикаль васалітету та принцип конвертації лояльності у привілеї та захист.
Після падіння Києва та ослаблення Константинополя церква шукала нового імператора і Орда стала де-факто її "імперським дахом", а Москва - найзручнішим для церкви васалом Орди. На відміну від католицького папства, яке не перенесло столицю до Франків чи Лангобардів (хоча спроби були), православні метрополіти не протистояли політичній владі, а пересіли поближче до неї.
Для православної ієрархії це було ідеальне середовище, адже Орда не нав’язувала віри, але вимагала податків і порядку. Церква отримувала ярлики, імунітети, захист, а Митрополит ставав посередником між ханом і князями.
Київ, натомість, у той час перебував у зоні конкуренції юрисдикцій (Литва, Польща, руські князі), не мав єдиного центру примусу та вимагав політики, а не адміністрування.
Інакше кажучи, Орда пропонувала православній церковній верхівці не гроші, а керованість.
Володимир-на-Клязьмі у 1300 році уже був орієнтований на Орду, мав стабільного князя - ординського клієнта та був віддалений від католицького Заходу. Це був пробний крок переміщення ще не "на північ", але в зону ординського порядку.
Вибір у 1325 році Москви як нової резіденції був політичним і стратегічним. Москва була новоствореним князівством без давньої традиції, а отже без власних претензій. Вона була максимально лояльною Орді, мала впливового та амбітного князя Івана Калиту, що був дівером хана Узбека та був готовий інвестувати величезні кошти із зібраних для Орди податків в Церкву як інструмент власної легітимації та престижу.
Митрополит у Москві отримував захист, ресурси та роль співархітектора нової держави. Це був союз двох сил без моральних обмежень - князя-данника та ієрарха-адміністратора.
При цьому ієрарх зберігав титул метрополита "Київського і всея Русі", що було одним із найцинічніших і найважливіших моментів. Титул зберігали, бо Київ був джерелом легітимності, а не місцем управління, бо сакральний центр не можна було "переписати", його можна було лише привласнити, а відмова від Києва означала б визнати розрив із Руссю, а це призвело би до втрати міфу спадкоємності. Але в Києві та на українських землях ці митрополити з'являлись лише для збирання данини та вивезення святинь. Київ більше не був паствою. Він став резервуаром. Спустошували його не “московські варвари”, а канонічні митрополити, носії київської традиції.
Перенесення митрополичої резиденції не було вимушеним, не було тимчасовим, не було нейтральним. Це був акт державотворення, здійснений церковною елітою в інтересах майбутньої Московії та під київським ім’ям. Саме тут Русь почала втрачати контроль над власною спадщиною, передала сакральний код іншому алгоритму влади та створила умови для того, щоб її ім’я стало ім’ям монстра.
Це одна з тих точок історії, де виправдання "інакше було неможливо" не працює. Альтернатива була, але вона вимагала залишитися суб’єктом без імперського захисту. Православна церква ж обрала порядок без свободи. Вона була спокушена і, як колись Єва, вчинила гріх, який виявився фатальним.
В результаті виникла двоїста схема, де сакральний капітал походив з Києва, а реальна влада православного ієрарха була зосереджена в Москві. Це приклад того, що можна назвати інструменталізацією символу сильнішим алгоритмом влади.
Як вказував Маркс, Московія вже мала свою цивілізаційну форму та імперську волю - не волю до культури, не волю до спадкоємності, а волю до привласнення імені, символу й легітимації. Московія діяла в логіці інструменталізації. Україна (Русь), пішовши на поводу звабленого владою та грошима Московії православного духовенства, зробила фатальну помилку - вона не просто "помилилась у партнері", вона застосувала універсалістський інструмент до суб’єкта, що мислить виключно інструментально.
Русь віддала Московії своє ім’я, дала сакральну генеалогію, символічний капітал, але не дала (і не могла дати) внутрішніх обмежень влади, бо московський алгоритм зчитував будь-яке обмеження як слабкість. Як наслідок, Русь отримала суб’єкта, який сприйняв культуру як ресурс, а не як форму самозобов’язання.
Так Україна створила свого Франкенстайна - творіння, що не прийняло етичних меж свого творця. Подальша історія - втрата суб’єктності, імені, голосу і, зрештою, фізичне винищення під час голодоморів та воєн - є не "несправедливістю долі", а наслідком стратегічної хиби.
Це, можливо, найважливіша формула для розуміння як української трагедії, так і сучасної Європи.
Іронія долі полягала також в тому, що заснована на православ'ї, українська культура виявилася внутрішньо біднішою та слабшою за католицькі культури. Тому Москва скоро відкинула вплив київських книжників та українських еліт з їхньою відсталою православною культурою (яка, до речі, саме через це не могла конкурувати з польскою католицькою культурою), переорінтувавшись на польскі католицькі еліти, а згодом на німецькі та французькі.
Щодо католицької церкви, то після падіння Західної Римської імперії папство не інтегрувалося в жодну варварську державу, зберігло юридичну та інституційну автономію та розбудувало власну адміністрацію (курія, канонічне право). Це призвело до конфліктів пап з імператорами, формування ідеї обмеженої влади, появи університетів як автономних просторів та зародження політичного плюралізму.
Католицька церква часто програвала, але не ставала апаратом однієї держави.
В той час православні ієрархи, переїхавши в Орду, насолоджувалися відсутністю конфлікту церкви з князем, зрощенням сакрального і фіскального та перетворенням митрополита на ідеолога московського імперіалізму, автора ідеології "Москва - Третій Рим". Православна церква виграла тактично, але але стратегічно втратила інституційну автономію, зрештою, перетворившись в Московії на державну функцію, де "духовенство" стало просто державним чиновництвом.
Католицька церква часто була цинічною, жорсткою та занадто політизованою. Але саме тому вона не стала придатком держави. Візантійсько-руська церква зберігала риторику духовності, уникала відкритих конфліктів з владою та шукала “порядок”. І створила найуспішнішу машину авторитаризму в Євразії.
Після Флорентійської унії 1439 року Москва остаточно поглинає та привласнює правослану церкву. Московія відкидає унію, проголошує себе охоронцем “чистої віри” та перериває залежність від Константинополя. Після падіння Константинополя патріарх став підданим султана, його вселенська роль стала формальною, в той час, як центр православ’я став адміністративною одиницею Османів. Москва ж перетворилася на сильну православну державу, спадкоєця Орди, що має митрополію, претензію на українську (руську) династичну спадкоємність та говорить мовою універсалізму.
Константинополь сам створив Москву як свого спадкоємця, бо передав їй сакральну мову без системи стримувань, допустив концентрацію символів на периферії, не сформував інституту захисту вселенського центру та обрав тактичне виживання замість стратегічної суб’єктності.
Москва, а не Київ, стала цивілізаційним центром православ'я, бо вакуум заповнює не той, хто культурно глибший, а той, хто політично автономний.
Розглядаючи політику Московії, Маркс описував не окремий епізод, а історичну тяглість, незмінну логіку дій Московії від її засновника Івана Калити, до сучасної йому Російської Імперії ХІХ сторіччя: 1) демонстрація лояльності сильнішому; 2) використання його сили проти слабших; 3) корумпування патрона; 4) тривале вичікування; 5) добивання вже знесиленої жертви.
Московія завдає смертельного удару не у виді приголомшливого та рішучого пересилювання супротивника, а через поступове отруєння своєї жертви.
Тому Гетьманщина не була ліквідована одразу, а демонтована поступово, фрагментуючись протягом сторіччя. Політика Московії є не політикою німецької блискавичної війни, а політикою отруєння та вичікування.
Так полює на здобич комодський дракон - поранивши жертву, він отруює її хвороботворними бактеріями, що містяться у його слині та викликають сепсис, а також власною отрутою, яка перешкоджає зсіданню крові (рани не гояться і продовжують сильно кровоточити) та знижує артеріальний тиск. Дракон спокійно вичікує поки жертва поступово слабшає від отрути та інфекції. Це може тривати кілька годин або навіть днів. Лише коли здобич остаточно впаде, дракон приступає до їжі.
Саме так Московія діє щодо України. У 1990-і Московія 1) корумпувала українські еліти; 2) за допомогою США позбавила Україну ядерної зброї та стратегічної авіації; 3) ракетної зброї та дієздатної армії; 4) на початку 2000х здійснила масштабну культурну експансію; 5) у 2010х привела до влади своїх прямих агентів впливу та просто російських громадян (Янукович та його уряд); 6) захопила Крим та частину Донбасу; 7) у 2019 провела спецоперацію по заміні українського керівництва на, як здавалося Москві, більш зручне і зговірливе; 8 ) у 2022 здійснила спробу "добити" жертву.
Але прорахувалася - переоцінила власні сили і недооцінила Україну. Тому Москва знову повернулася до тактики виснажування та вичікування, в черговий раз інструменталізувавши США як засіб тиску на Україну.
Після 1945 року Європа припустилася схожої помилки, що і Русь у XVII столітті, коли передала США функцію світового гегемона й гаранта безпеки. Вона делегувала силу, але зберегла ілюзію культурного контролю Це рішення мало раціональні підстави - виснаження, травму, страх перед новою війною. Але стратегічно воно відтворювало ту саму схему інструменталізації.
Європа бачила в США не повноцінного автономного суб’єкта, а функцію постачальника безпеки, менеджера глобального порядку та "силового крила" ліберальної цивілізації.
Американцям дозволили накопичити безпрецедентну військову, фінансову й технологічну міць, заспокоюючи себе думкою, що вони залишаться "нашими" - культурно, морально, ідеологічно. Як і Київ щодо Московії, Європа переоцінила силу власного культурного магнетизму.
США, на відміну від післявоєнної Європи, не втратили імперської волі. Вони не сприйняли роль охоронця як службову. Вони поступово усвідомили себе центром світу. І коли інтереси Європи та Америки почали розходитись, з’ясувалося, що монстр більше не слухається творця, бо творця вже немає. Є лише клієнт. А цього клієнта треба тримати в покорі й не давати йому змоги повернути суб'єктність.
Відносини Русь-Московія та Європа-США схожі на структурну ізоморфію. США стали ідеальною мішенью для застосування московського алгоритму, маючи відкриті еліти, культ лобізму, сакралізацію ринку та політичний плюралізм без екзистенційних меж. Росія, у свою чергу, є ідеальним інструментом США для тиску на Європу та її дестабілізації для продажу їй "послуг безпеки" й експлкатації європейських технологій та наукових ресурсів.
Московія не воює з США - вона використовує їх проти України, проти Європи (як і США використовують Росію проти Європи), і, зрештою, проти самих США, підриваючи довіру до інституцій, еліт і сенсу лідерства. Як вказував Маркс, говорячи про "макевіалізм раба" Московії - сила ворога підточується самим фактом її використання.
Росія, діючи за своїм звичним алгоритмом, використала існуючу політичну конструкцію, підриваючи європейські суспільства зсередини, корумпуючи еліти, радикалізуючи політичні крайнощі та інструменталізуючи самі США проти Європи й України (так само, як США інструменталізує Росію проти Європи - так що тут, скоріше, можна говорити про співпрацю).
Як показує Маркс, експансія Московії завжди спрямована не лише на простір, а на форму політичного буття. Республіка - її головний ворог. Тому Україна не фінал, а ключ. Балтика, Чорне море, Скандинавія, Туреччина - це вузли, а не цілі. Остаточною метою Росії є злам європейської суб’єктності як такої.
Те, що сталося між Константинополем і Московією, сьогодні відтворюється між Європою та РФ, але з новим актором - Китаєм, який грає роль мета-Орди. Не як носія універсалізму, а як менеджера чужої деградації. За іронією долі, сучасний Китай теж є свого роду Франкенстайном США - байстрюком Кіссінджера.
Китай, як мета-Орда, використовує Росію як військовий таран проти Європи, як джерело сировини, як інструмент дестабілізації Заходу та як витратний матеріал. Сам Китай є фінансовим хабом, технологічним донором, політичним дахом та кінцевим бенефіціаром російських авантюр. У використанні Росії для тиску на Європу інтереси США та Китаю співпадають, але розходяться у питанні збереження Москви. США зацікавлені у її порятунку для тиску на Європу, тоді як Китай не має у цьому великої зацікавленості. Його більше цікавить повернення окупованих Росією у 19 сторіччі китайських територій.
Сама ж Європа загрузла в самогубному "комплексі вини" та карго культі мультикультуралізму, повіривши у власноруч вигадану утопію про світ без кордонів, воєн та у свою культурну вищисть, яка забезпечить їй асиміляцію не-європейців та місце у світі. Так само, як Візантія, а потім Русь колись вірили, що якщо дати варвару культурну форму, то він цивілізується, так Європа нещодавно вірила (і, боюся, продовжує вірити), що якщо варварів (Росію, Китай, мусульманський Схід та США) інтегрувати в ринок, долучити до європейської цивілізаційної спадщини, то авторитаризм розчиниться, імперіалізм зникне як "пережиток XIX сторіччя", а весь світ знайде щастя в ліво-ліберальній гедоністичній утопії.
Європа ризикує повторити долю Візантії не тому, що є слабкою військово, а тому що добровільно віддає символічну, моральну й інституційну універсальність тим, хто не визнає жодної відповідальності за неї. Після 1945 року Європа сформувала міжнародне право, універсальні права людини, інституції (ООН, ВТО, ОБСЄ), модель “правил, а не сили”. Це своєрідний аналог вселенської християнської мови, але в секулярному варіанті.
Але Європа універсалізувала принципи, не забезпечивши механізмів примусу до відповідальності за порушення правил. Правила існують, але санкції діють вибірково, а агресор може користуватися мовою правил для їх підриву.
У результаті не цивілізація асимілює варвара, а варвар асимілює інструменти цивілізації. Росія, Китай, США взяли цивілізаційні інструменти Європи і обернули їх проти неї самої.
Як здолати Франкенстайна? Через відновлення суб’єктності та відмови від делегування відповідальності.
Потрібно покласти кінець ілюзії, що участь у правилах сама по собі цивілізує.
Україна більше не може дозволити собі розкіш делегування. Потрібно припинити гратися у візантійство і почати мислити в категоріях сили, меж і реального ворога, поки Європа усе ще вагається між моральною риторикою і делегуванням відповідальності та намагається переконати себе, що монстр "не такий уже й монстр", і що його можна умиротворити, інтегрувати або купити.
З цивілізаціями, вихованими у рабстві, не працюють ані мораль, ані культура, ані економічна вигода. Працює лише одне - повернення власної суб’єктності. Це той дорослий вибір, про який писав Шевельов. Культура без політичної волі не стримує владу. А суб’єкт, що відмовляється від відповідальності, неминуче стає об’єктом.
Вийти з візантійської пастки означає не змінити риторику і не уточнити цінності. Це означає змінити інституційні звички, які десятиліттями маскували втечу від відповідальності під видом моральносі.
Європейська цивілізація опинилася в кризі не через військову слабкість або демографічний спад як такі, а через деформацію власного універсалізму. Після 1945 року Європа створила нормативний порядок, заснований на праві, процедурах, інституціях і моральних принципах, але поступово відокремила ці принципи від механізмів примусу та відповідальності. У результаті універсалізм перетворився з інструменту ієрархії на ідеологію симетрії, де всі актори формально рівні незалежно від типу їхньої політичної організації, внутрішньої етики та ставлення до насильства.
Ліво-ліберальний універсалізм у його сучасній формі є не продовженням європейської традиції, а її секуляризованою інверсією. Він зберігає мову моралі, але позбавляє її екзистенційних меж. Він проголошує права, але демонтує обов’язки; декларує рівність, але відмовляється від моральної ієрархії; апелює до людської гідності, але заперечує легітимність політичної сили як її гаранта.
Мультикультуралізм у цій системі мислиться не як політика співіснування в межах спільного правового порядку, а як відмова від асиміляції як вимоги. Інклюзивність перестає бути інструментом інтеграції і стає принципом безумовного доступу. У результаті інституції відкриваються для акторів, які не визнають їхньої цінності, не приймають їхніх обмежень і сприймають правила виключно як ресурс для власного маневру.
Постколоніальна вина виконує не етичну, а паралізуючу функцію. Вона не спрямована на аналіз реальної історичної відповідальності, а перетворюється на універсальний механізм самообмеження Європи, який забороняє їй діяти як суб’єкту. Європа погоджується бути винною апріорі - і саме тому втрачає право на примус, вибір, ієрархію та захист власних меж.
Антиклерікалізм і антинаціоналізм виконують споріднену роль. Вони руйнують ті інституційні та символічні форми, через які історично забезпечувалася тяглість відповідальності: націю як політичний суб’єкт і релігійну традицію як джерело трансцендентних обмежень влади. У результаті залишається індивід, позбавлений можливості належати до чогось більшого, ніж він сам.
Антирасизм у його радикалізованій формі перестає бути етикою рівної гідності рас і перетворюється на онтологію асиметрії, де одні групи визнаються носіями історичної провини, а інші - апріорі невинними незалежно від їхніх дій. Це остаточно руйнує принцип універсальної відповідальності і замінює його ієрархією жертв, у якій моральна оцінка від’єднана від реальної поведінки політичних акторів.
У підсумку Європа відтворює ту саму помилку, яку раніше зробили Візантія і Русь: універсалізує принципи, не забезпечивши їх політичного захисту, і відкриває свої інституції для суб’єктів, що мислять виключно інструментально. Варвар не асимілюється культурою, він асимілює інструменти культури - право, ринок, свободи, мову моралі - і використовує їх проти самої європейської цивілізації.
Вихід із цієї пастки полягає не у зміні риторики, корекції ціннісних декларацій або “оновленні наративів”. Він полягає у відновленні суб’єктності, тобто у поверненні зв’язку між принципами та силою, правами та обов’язками, доступом та лояльністю.
Універсалізм можливий лише як ієрархічний порядок, а не як симетрія симулякрів. Не всі режими є рівними, не всі культури визнають межі, не всі держави мають однакову легітимність. Відмова від цього розрізнення є не проявом моралі, а передачею ініціативи найцинічнішому акторові.
Права без обов’язків мають бути визнані концептуальною помилкою. Інституції без механізмів примусу - фікцією. Міжнародне право без механізмів захисту норм - декларацією. Компроміс не може бути чеснотою за замовчуванням. Він є лише інструментом, ефективним виключно щодо суб’єктів, які визнають межі.
Підтримка України в цьому контексті є не актом солідарності і не питанням моралі, а тестом на життєздатність європейського порядку. Поразка Росії має бути сприйнята не як політична опція, а як умова відновлення нормативної ієрархії.
Вийти з візантійської пастки означає прийняти, що безпека не делегується, універсальність не існує без примусу, а той, хто претендує на суб'єктність, несе відповідальність. Цивілізація, яка відмовляється від сили та морального лідерства заради комфорту, неминуче втрачає і силу, і мораль, і комфорт.
Нації не мають права на невинність. Вони мають лише право на вибір і обов’язок нести відповідальність за його наслідки.
Європейська цивілізація мусить відмовитися від фіктивного універсалізму (лівого лібералізму, з його квазі-імперським мультикультуралізмом, самогубною інклюзивністю, моральним релятивізмом та антихристинською й антинаціональною патетикою, лицемірною толерантністю та фальшивою "постколоніальною виною" перед аморальним Глобальним Півднем), відновити зв’язок принципів із силою, визнати, що не всі актори рівні морально та перестати делегувати свою безпеку.
