Трохи про радянську "душевність" та "духовність" - Павло Бондаренко

Трохи про радянську "душевність" та "духовність" - Павло Бондаренко

Кажуть, що в СРСР було написано понад 4 мільйони доносів. Це неправда. Чотири мільйони доносів - це лише за часів Сталіна, приблизно з 1932 по 1953.

Але було й до Сталіна. Було навіть до 1917 року - в партії більшовиків, коли та була в підпіллі, було нормою "стукати" на товаришів. А потім з ними розбиралися спеціальні горлорізи, якими керував тупий недоучка маніяк і наркоман Дзержинський. І після перевороту "старі більшовики" з задоволенням та захопленням "барабанили" один на одного. З будь-якого приводу. Від того хто з ким спить до того хто які розмови розмовляє за чаркою чаю. Комітет партійного контролю було завалено горами доносів.

Від партійних товаришів зараза розповзалася поміж народом. А в умовах тоталітарного суспільства доноси ставали не лише засобом виживання, але й способом кар'єрного зростання, розправи над конкурентами по роботі та життю. Прибрати суперника аби одружитися на дівчині? Легко! Пишемо що суперник розповідав анекдоти про товариша Сталіна і - вуаля! Він їде ліс валити, а донощик веде дівчину до ЗАГСу. Обійняти бажану посаду? Без питань - достатньо написати "куди слід" цікавого листа.

І після Сталіна нічого не змінилося. Найрозповсюдженішою зброєю у міжвидовій боротьбі в радянському суспільстві була анонімка. Донос без підпису. Їх писали в райкоми партії та в міліцію; у КДБ та профкоми; комітети комсомолу та районні відділи освіти; у редакції газет та головам сільрад.

СРСР був країною анонімних "стукачів".

А були й цілком ідейні. У 1988 році мене забрали в армію. Але батьки ще 2 місяці отримували цукор за талонами, які селищна рада автоматично продовжувала видавати. Аж поки сусід - гарна людина, ветеран війни, колишній офіцер, комуніст не пішов і не "настукав". Спеціально за три кілометри у раду ходив донести.

Це не рахуючи штатних "стукачів", які таємно працювали на "органи". Ними було пронизано все: заводи, армія, колгоспи, інституті і академії наук.

Але парадокс - єдине що вважалося "западлом" - це донести на кримінальний злочин. "Здати" кримінального злодія. Тут зразу вмикалися гальма. Чомусь.

А так да - душевний народ був. Добрий. Привітний. Духовний. Не те що зараз - сучасний українець на ближнього вже рідко анонімки строчить...