- У вас "чє" м'яке. А у нас - тверде. "Че", - вона повторює, тримаючи мене під руку. - "Че. Че".
Я її не знаю. Вона віком майже як моя мама. В маленькому містечку на Тернопільщині в березні 2022-го вона підійшла до мене, виходячи з відділення банку. Фамільярно підхопила під руку:
- Ви куди йдете? Нам по дорозі. Звідки ви до нас приїхали?..
Ми йдемо бруківкою повз середньої висоти міцні будинки, які явно будував не совок. Совок вже набудував - у мене, на Сході. Тут все виглядає інакше, хіба що грошей на реставрацію фасадів немає. Проходимо під червоно-чорними стягами. На дверях магазинів скотчем прикріплені білі аркуші паперу: "Шановні покупці! Спілкуймося українською. Це не ваша українська погана - це ВИ чудові".
Майже скрізь такі аркуші.
Біля церкви - черги за гуманітаркою. Тільки що перестала вити сирена. Вибухів, як вдома, не було, але людям поки лячно. Вночі сусідка переслала якесь іпсо, з місцевого чату, що сьогодні будуть бомбити самісінький центр. Я в центрі, в чужому місті, початок великої війни, і я не знаю, що мені ЩЕ робити. Позаду пекло на Сході...
... Мій мозок таки цементували російською. Україна тільки виповзла з Радянського Союзу - БЕЗ української літератури вдосталь. Бібліотеки забиті російським лайном. Школяркою, я перечитала все, що було мені доступне, але перш за все про їхню Єкатерину й Петра Першого. Бо цього було багато. Воно було відносно нове. Здавалося цікавим. Рекламувалося старшим поколінням. Шкільні уроки українською, окремі, не пересилювали російську. Не переборювали її засилля. В класі зі стін на мене роками дивилися портрети російських "письменників", бородатих, старих і чужих.
Сомерсет Моем, Теодор Драйзер, Арчибальд Кронін - все було мені доступне тільки російською. На площі Свободи в Харкові, поряд з університетом ім. Каразіна, я якось дивом почула від жінки неймовірну літературну красивенну українську - для мене це назавжди залишилось яскравим спогадом. Бо це не в школі від вчительки - це в сусіпльному просторі. Дивно. Незвично. До біса красиво. Я подумала, що вона зі Львову.
Насправді це все жахливо. Область на Сході україномовна і тоді, й зараз. Але й зараз чую відлуння великої несправедливості - місто підтягувалося до якихось нав'язаних стандартів: "говори російською. Ти ж не з села".
Я інколи думаю, що навіть можу подякувати. Точніше подякувати навіть цій жахливій ситуації - що мені довелося не плавно, не звично, не природньо, а з зусиллями вилазити зі зросійщеної орбіти. Людина розвивається у кризі. Коли особистість розуміє, що хоче більшого - вона через кризу долає перешкоди, які роблять її сильнішою. Результат в такому випадку не очевидний, не очікуваний, а є наслідком шаленої роботи над собою.
Тут, на Сході, українську доводиться здобувати. Виборювати. Вона є наслідком саморозвитку та прикладених зусиль, а не чимось, що тобі подаровано змалечку. Саме тут вони вбили найкращих українських митців - саме тут доводиться відроджувати себе чи не з попелу, як україномовного.
Але це така дійсність. Така доля. Такий виклик. Виклики - це непогано, коли усвідомлюєш їх користь для себе. Досягати вершини теж складно - треба дряпатися вверх, інколи ризикуючи зірватися в провалля. Дійдеш чи ні - залежить саме від твоїх зусиль і бажання дійти.
Аби ж "вони" не вбивали свого часу нашу ідентичність. Аби ж не розстрілювали. Не спалювали. Не зганяли в Сибір. Не руйнували. Не завозили сюди своїх.
А тверду "че" я запам'ятала. Звучить, як на мене, красиво.
