Потрійна петля - коли росіяни йдуть піхотою, одночасно криють КАБами, й ще не дають пересуватися під навалою дронів. І я намагаюся поєднати в своїй голові цей контраст - цивільне життя, й фронт, і якось воно виходить... Не поєднується.
Літо обіцяють вже спекотне, за 40. І байдуже, як ми тут, це дрібниці, бо спочатку думаєш, як воно там: поле, окопи, гаряче від фізичного навантаження, від роботи техніки, зброї. Ліси вони випалюють, як той Серебрянський (бачила його тільки на фото, мертвий, але, сподіваюсь, він оживе). Але ж не всі бої в лісах.
Напевно, це витримують титани. Напевно на якомусь автопілоті, не задумуючись одразу про те, що важко. Що спекотно. Що тут ще й кров тече, і кулі свистять. Що не всі повертаються. Що інколи, напевно, не те що мріяти не встигаєш - думати в моменті не встигаєш. Працюєш на інстинктах.
Тут працюють ресторани - там працює арта. Тут фонтани - там кров. Тут сміх та розмови - там хрипить війна. Вихаркує з себе смерть, в мільйони разів більше, ніж на нас тут. Ось це порівняння й не дає права думати, що ми чогось не можемо.
Вони ж можуть?
