Вперше в школу прилетіло в березні 22-го. Винесло кілька вікон, просів дах. Місто було порожнім, школа стояла в небезпечному місці, тому ремонтувати ніхто не поспішав. Заскочив хтось від директорки, подивився, сфотографував, швидко втік, прихопивши з собою пару пластикових стільців. Директорка побивалась, дзвонила в департамент, там обіцяли щось зробити, потім пішли дощі, класи залило. Потому приїхали комунальники, поправили дах, забили вікна фанерою.
В травні росіяни відійшли від міста, шкільне подвір’я заросло квітами і травою, надворі було сонячно, в коридорах – тихо й страшно. Ремонтувати приміщення ніхто не брався, заняття відбувались дистанційно, директорка виїхала до Праги і повертатись не збиралась. Але зателефонувала найстарішому з учителів – Пал Іваничу – попросила час від часу приходити на роботу, придивлятися за будівлею.
Пал Іванич був самотній, жив у приватному будинку за кілька кварталів від школи, сварився з сусідами, не любив учнів, боявся начальства. Тому відразу погодився. Дистанційно займатися не міг, оскільки не мав удома інтернету. Та й комп’ютера, якщо чесно, теж. Певний час до нього ходило двійко учнів – під обстрілами, поміж повітряних тривог. Але Пал Іванич на них кричав, тож навчалися вони не надто охоче. До того ж, їм не подобалося в домі у Пал Іванича. Не подобався чорний чай без цукру, не подобались засохлі квіти, не подобались давні жіночі капці, які вони мусили взувати, приходячи на заняття. Навіть піаніно не подобалось – було холодне, як могильна плита. Тож ходити вони перестали. Пал Іванич про це чесно зізнався директорці, та заплющила очі й попросила дивитися за школою.
Пал Іванич прокидався, заливав собі до термосу чай без цукру, варив два яйця, відрізав акуратний шматочок чорного хліба, ховав це все до портфеля і йшов до школи. Відчиняв двері, сідав у коридорі, і довго пив чай. На вулицю не виходив. На вулицю було тепло, сонячно і добре. Одного разу затримався до вечора. Дістав книжку, читав, доки не почало сутеніти. Неохоче встав, залишив книжку розгорнутою на столі, пішов додому. Наступного ранку повернувся, взявся дочитувати. Ввечері, не дочитавши, знову попхався додому. Наступного ранку прийшов, тягнучи на спині матрац. Увечері розіслав матрац на підлозі, вклався, накрився старим жіночим пальтом, яке теж притягнув із дому. Довго не міг заснути. За вікном сяяли зорі. До війни він ніколи не бачив у місті зоряне небо. Це хвилювало і насторожувало. Було тихо і порожньо. Пахло фарбованою підлогою і жіночим пальтом.
Відтоді жив у школі. Зранку ходив додому, готував сніданок, повертався назад. Бродив шкільним подвір’ям, що повільно заростало травою. Трава ставала все вищою, обступала дерева в шкільному садку, рвалася крізь кам’яні плити. Пал Іванич виносив стілець надвір, сідав і дивився за огорожу, на вулицю. Там відбувалося якесь життя, їздили автівки, котилися велосипеди, іноді проходили перехожі. Його ніхто не чіпав, йому ніхто не дзвонив, телефон його – стара нокіа – лежав у коридорі на столі і розряджався без діла.
Одного ранку він виявив, що телефон кінцево сів і вже не заряджається. Ось і добре, - подумав він і пішов гуляти шкільним подвір’ям. За три дні до школи прибігли батьки – директорка не могла додзвонитись, занервувала, запереживала, подумала чи не сталось чого зі школою, подзвонила комусь із батьків, попросила піти подивитись. Дивитись не було на що – Пал Іванич сидів на ганку, читав старе, ще з кінця вісімдесятих, видання Кастанеди, яке знайшов у бібліотеці. Батьки його насварили і відправили додому. Він пішов, проте ключ лишив собі. На ранок повернувся.
Ще за кілька днів, на початку серпня, у нього був день народження. Святкувати він не збирався. Але прийшли учні, подарували новий недорогий телефон, про всяк випадок зарядили його і переставили стару картку. А ще за пару днів до школи знову прилетіло.
Прилетіло під ранок, коли він спав. До того довго не міг заснути, читав, відкладав книжку, знову брав її до рук, одягав затягані окуляри, виловлював літери. Кастанеда видавався йому непереконливим, тому він повернувся до детективів. Читав і нікому не співчував, чекав розв’язки. Впало на подвір’ї, за школою. Його засипало битим склом, підлогою густо лежав пил, віконні рами звисали, мов поламані щогли. Пал Іванич узявся телефонувати, але ніхто не відповідав – у Празі було на годину менше.
…………………..
По обіді приїхали волонтери. Хтось таки порадив їм заїхати до школи. Пал Іванич саме сидів на ганку, длубався в новому телефоні, коли до воріт під’їхав тертий, потяганий бусик. Було їх троє – дівчина, років тридцяти, і двоє хлопців – один товстун, інший без руки. За кермом була саме дівчина. Вона ж керувала і всім іншим. Була худа і втомлена. Кричала на всіх. Команда її, схоже, любила, хоча намагалась цього не показувати, від чого вона кричала ще більше. Носила кеди, військові штани, чорну футболку з вигорілим принтом. Мала роздряпані руки. Товстун був добрим, сміявся з усього, з інтересом розглядав шкільне подвір’я, тягнув у руці валізу з інструментом. Схоже було, що працювати з них усіх умів лише він. Мав темну вітрівку, якісь розтягнуті спортивки, берці. Однорукий стояв позаду всіх, слухав крик бригадирки, про всяк випадок кивав головою на знак згоди. Був у майці, так ніби демонстрував усім, що дійсно не має руки, шорти. На ногах мав кроси – не на шнурівках, на липучках, як школяр. Підійшли до Пал Іванича, привітались. Бригадирка привіталась і заховала руки за спину. Товстун довго знімав будівельні рукавички, потім довго їх одягав. Однорукий привітався лівою. Ну, бо якою ще?
- Коти? – доброзичливо спитав Пал Іванич бригадирку, кивнувши на її руки.
- Коти, - сухо погодилась вона і пішла до школи.
- Це з неї демони вириваються, - засміявся товстун, - ось вона їх і дере нігтями.
- Помовч! – крикнула вже з коридору бригадирка.
Товстун посміхнувся, але замовк. Пішов за бригадиркою. За ним однорукий. Пал Іванич подумав і теж пішов слідом.
Зупинилися в коридорі перед вибитими вікнами. Товстун дістав рулетку, взявся міряти, записувати щось у блокнот. Бригадирка ходила, фотографувала, потому кудись подзвонила, стала сваритись. Голос у неї був хрипкий, сварилась вона радісно. Однорукий стояв збоку, дивився на все зі скепсисом.
Пал Іванич спробував заговорити з бригадиркою. Спробував понарікати, понити, поканючити. Бригадирка дивилась на нього, дряпала руку, далі з кимось оптимістично сварилась. Пал Іваничу навіть здалось, що свариться вона саме з ним, тож він і відійшов до товстуна, оскільки з усіх трьох він єдиний поводився не агресивно.
- Для чого вони б’ють по школах? – запитав. – Це ж навчальний заклад.
- Точно, - засміявся товстун.
- Тут же немає військових.
- Немає, - погодився товстун.
- Так для чого ж вони?
- Ну, а ви як думаєте?
Пал Іванич злякався і вирішив не відповідати. Пішов довгим лунким коридором. На підлозі лежали важкі сонячні смуги. Кришене скло святково тріщало під ногами.
- Почекайте, - раптом крикнув йому в спину однорукий.
Пал Іванич зіщулився й зупинився.
- Почекайте, - однорукий енергійно підійшов і поклав йому на плече свою ліву. – Давайте пройдемось, подивимось, чи все інше в порядку.
- Все в порядку, - запевнив його Пал Іванич.
- Пройдемось, подивимось, - натиснув йому на плече однорукий.
Пройшли класами, подивились. Класи були тихі, повітря в них було мутним, ніби їх залили річковою водою. Зайшли до актової зали. На невеличкій сцені стояли, один при одному, два роялі. Важкі, темні, схожі на травмованих тварин.
- Їх ще в березні пошкодили, - сказав Пал Іванич, - коли вперше прилетіло. Я їх всю весну ковдрами обкладав, щоб хоч якось…
- Можна? – однорукий пройшов залом, підійнявся на сцену, підійняв кришку одного з роялів, почав стукати вказівним пальцем по клавішах. Схожий був на людину, яка взялася щось друкувати, але не дуже вміла це робити.
Пал Іванич раптом подумав, що ніколи не бачив, аби хтось ось так грав на інструменті – одним пальцем єдиної руки. Єдиної руки, що лишилась.
- Їх ремонтувати треба, - сказав.
- Ну, роялі ми не ремонтуємо, - однорукий зупинився, прикрив кришку, спустився в зал.
- А хто ремонтує?
- Зараз? Ніхто.
- Ну, а як же? – розгубився Пал Іванич. – Що, в цілому місті немає нікого?
- Нікого. Ви давно в місті були?
- Давно.
- Ясно. Сидите, роялі стережете? Там усе змінилось, - однорукий махнув своєю рукою кудись за вікно. – Ви сходіть як-небудь, подивіться.
- Не хочу, - тихо сказав Пал Іванич, вийшов у коридор, побрів на вулицю.
Товстун уже все поміряв, записав, стояв на сходах, задоволено курив, мугикав щось. Пал Іванич підійшов, боязко озирнув його збоку.
- Я вашому колезі роялі показав. Пошкоджені. Хороші роялі. Справді хороші. Питаю: чи є хтось у місті, хто їх відремонтувати може. Він каже: нікого. Що – справді нікого?
- Нікого.
- І як бути? Це ж народне добро.
- Народне добро, - сказав товстун, - це ваші учні. Не приходять сюди?
- Не приходять.
- Ось і правильно. Хай сидять удома, ціліші будуть. Ось вони – народне добро.
- Ну, послухайте, - загарячкував Пал Іванич. – Про що ви говорите? Ну, давайте все спалимо, все розіб’ємо. Давайте інструменти на розтопку пустимо, бібліотеки. Що з цього вийде.
- Бібліотеки? – повернувся до товстун. – А що бібліотеки? Ось ви що зараз читаєте?
- Кастанеду, - відповів Пал Іванич розгублено.
- І що – подобається?
- Ні.
- Отож.
Пал Іванич ображено замовк. А товстун, схоже, теж розхвилювався, розчервонівся, дістав ще одну сигарету, закурив. Однорукий заховався в бусі, бригадирка стояла біля воріт, сварилась, але вже тихо, трішки втомлено.
- Все одно, - сказав Пал Іванич, - не згоден з вами. Для чого було роялі ламати?
- Роялі? – перепитав його товстун. – Моїй мамі хребет зламали. Балкою.
- Ненавиджу, - сказав Пал Іванич.
- Кого? – не зрозумів Товстун.
- Тих, хто все це почав.
- А хто все це почав? – раптом тихо й повільно спитав товстун.
Дерева видавались високими, веселими – шуміли, вигойдувались. Пал Іванич подумав, що доведеться сьогодні йти ночувати додому. Від цього стало неприємно. Дістав телефон, почав у ньому щось шукати.
- Новий телефон, - сказав, - ще не зовсім до нього звик. Це мені подарували, - пояснив.
- Учні?
- Так.
- Люблять вас?
- Ні.
- А ви їх?
- І я їх.
Стояв, повільно і зосереджено тиснув на кнопки.
- У мене, - сказав, - попередній телефон зовсім старий був. Як позаписував туди всіх, років десять тому, так нічого і не міняв. А тут мені новий подарували. Ну, а контакти записані збереглись. Ось тепер сиджу цілий день.
- І що?
- Викреслюю.
- Кого?
- Тих, хто помер за цей час. Дійшов до літери Д.
